Проповіді

Друк

Слово Предстоятеля після Божественної літургії в день пам’яті святителя Епіфанія Кіпрського

Високопреосвященні та преосвященні владики, всечесні отці, дорогі брати і сестри! Христос воскрес!

Сердечно дякую вам за привітання, за добрі побажання, а найголовніше – за підтримку, за спільну молитву та єднання.

Ми зібралися сьогодні на це богослужіння в першу чергу для того, щоби подякувати Богові та попросити Його благословення на подальшу боротьбу і працю. І в час війни, коли вже три місяці наші мужні воїни-захисники, весь наш народ успішно чинимо спротив великій та жорстокій російській агресії – ми маємо особливий привід до молитовної вдячності.

Дякуємо Господу за те, що надихає серця наші в боротьбі. Дякуємо за справжнє історичне диво збереження вільної України, бо ви всі знаєте, як різні експерти та політики давали нашій державі максимум три-чотири дні на спротив та прогнозували швидку поразку. А ми стали подібні до народу Ізраїля перед обличчям війська фараонового, коли перед могутністю зброї, перед силою людською, перед численністю та лютістю супротивника постала інша, невидима, але значно більша сила – сила віри та правди, сила жертовності та надії на Господа. Про це нагадують нам і слова пророка Мойсея, які промовляємо в нашій молитві за Україну, за перемогу: «будьте сміливими, стійте і побачите спасіння від Господа, бо Господь бореться за нас».

І ми, завдяки цій внутрішній силі духу, завдяки Божественній підтримці та натхненню, не відступили, не зламалися, не здалися. Слава Богу за це, і слава кожному, хто доклав і докладає зусиль у продовженні боротьби за правду.

Нажаль щодня як народ ми платимо велику і страшну ціну руйнувань, а головне – ціну життів наших найкращих синів та дочок, наших новітніх героїв, які на фронті жертвують собою заради свободи і майбутнього для України. Страждають і гинуть невинні мирні мешканці, діти. Мільйони людей стали вигнанцями, вимушені були покинути все, щоби рятуватися від нападу російських душогубів.

За ці місяці мене західні кореспонденти не раз питали: а чи не краще припинити спротив, домовитися з Росією, поступитися?

Відповідь на це – в розбомбленій Бородянці, в розтерзаній Бучі, в знищених селах і містах Київщини, Чернігівщини. Відповідь – у руїнах Маріуполя, мирного квітучого, прекрасного міста, яке російські душогуби перетворили на пекло, на братську могилу. Відповідь – у розбомбленому Харкові, у стертій з лиця землі Волновасі, відповідь – на закривавленій площі залізничного вокзалу Краматорська, де російські варвари вбили мирних мешканців, що тікали від війни. Відповідь – в очах дітей, які втратили батьків та батьків, у яких російська зброя забрала життя дітей.

Ми платимо страшну ціну зараз, але історичний досвід українського народу свідчить, що російська неволя, окупація для нас обернеться ще гіршою катастрофою. Різанина в Бучі – сучасний доказ цього. Мільйони жертв Голодомору – нагадування про це. Якщо не будемо зараз до перемоги боротися з «русскім міром»  – він вб’є, скалічить, зруйнує, закує в кайдани рабства все і всіх, до кого і куди дістанеться. І ціна неволі, поразки буде непорівнянно більшою.

Так, фактично щодня ми чуємо сирени повітряної тривоги, ще два місяці тому ми тут безпосередньо ще чули хоча і віддалені, але голосні вибухи на північних околицях Києва. І сьогодні схід сонця був позначений завиванням сирен. Але Господь дав нам цей день не для того, щоби прожити в страху чи неволі, а для добрих діл, для молитви, для взаємної підтримки.

Вчора у Святій Софії ми мали засідання Архієрейського Собору та піднесли перед образом Богородиці Оранти, Молільниці, Нерушимої Стіни, подячну молитву. Здавалося би, для нас це вже звичайне діло, ми регулярно забираємося на Собори та спільні богослужіння. Але наш Собор, наше спільне богослужіння вчора і сьогодні – насправді це ще один знак Божого благовоління, Його благословення, Його чудо! Ті, хто пережив у Києві перші тижні війни, хто бачив, як миттєво стала пусткою столиця, хто починав ранок і не знав, чи доживе до вечора – хіба це не диво, що ми знову маємо можливість збиратися, молитися, спілкуватися саме тут, в серці України, в наших духовних святинях?

За це диво і цю милість ми дякуємо Богові! За захист і перемогу в обороні Києва ми дякуємо нашим воїнам! Усвідомлюючи все це, ми повинні розуміти, що кожен день нашого життя та праці під мирним небом, в якому б куточку України ми не були – оплачений дорогою ціною. Наші захисники борються за це зараз на фронті, а ми маємо обов’язок боротися за волю, за правду, за свободу кожен на своєму місці, там де перебуваємо і через те служіння, до якого покликані.

Один з головних напрямків цієї боротьби зараз – протистояння ідеології «русского міра», фашистській, душогубській доктрині, загорненій у блискучу фофудью проповідей Кирила Гундяєва та його поплічників. Вчора на Соборі ми самі засудили цю ідеологію, яка через Московський патріархат поширюється вже як єретичне вчення етнофілетизму, тобто поділу Церкви за національною ознакою, яка ставиться найвище за все. Заради російського духу Кирил готовий відректися навіть від Духа Святого і хулити Його, заперечуючи дію благодаті, виключно з політичних причин розриваючи єднання в Євхаристії. Ми самі засуджуємо це та звертаємося до  Вселенського Патріарха та до Предстоятелів Помісних Автокефальних Церков з проханням осудити духовні злочини Кирила і позбавити його престолу. Бо не може тримати чашу з Євхаристією та пастирський жезл той, чиї руки – в крові жертв російської армії, яку він, Російський патріарх, «благословив» на цю бійню.

Ми закликали наших братів і сестер, які поки що залишаються в підлеглості Московському патріархату тут, в Україні, до діалогу та до єднання. Скільки ще крові має бути пролито, скільки храмів зруйновано, скільки брехні вимовлено вустами їхнього «господіна і отца» Кирила, щоби зрозуміти: Москва вам не мати! Вона – зла мачуха, вона – рабовласниця, кривава бариня, яка заради задоволення мучить холопів!

Залиште неканонічну підлеглість їй! Послідуйте правді, церковному порядку, почуйте голос народу Божого, який вимагає розірвати кайдани духовного рабства «русского міра»! Наші серця відкриті для вас, ми готові та бажаємо разом з вами будувати єдину Помісну Українську Православну Церкву! Відповідне звернення спрямував до наших братів і Синод, і Архієрейський Собор – закликаю їх прислухатися, не стільки навіть до нас, скільки до голосу правди!

Дорогі владики, отці, брати і сестри! Бог допоміг нам прийти до цього дня, отримати цю радість духовного спілкування і єднання в Євхаристії. Ми віримо і молимося, щоби він допоміг нам і надалі захищати Україну до перемоги, коли запанує справжній, справедливий мир. Ми молимося і будемо робити все, від нас залежне, щоби утвердити єдність Помісної Церкви. Я дякую кожному з вас за підтримку, за любов, за спільну працю. Я особливо дякую тим, хто зараз продовжує працювати на церковній ниві в умовах окупації, живучи, як колись християни серед язичників, під щоденною загрозою.

Вірю, що як ми змогли дійти до цього дня, так дійдемо і до дня перемоги. Адже можемо сказати про себе словами апостола Павла: «Hас звідусіль тиснуть, але ми не стиснені; ми в безвихідних обставинах, але не втрачаємо надії; нас гонять, але ми не покинуті; повалені, але не погублені» (2 Кор. 4:8-9). За силу благодаті, яка долає наше людське знесилення, надихає до праці та боротьби – дякуємо Богові, Якому слава навіки!

Поширити у соцмережах: