Проповіді

Друк

Проповідь Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Епіфанія в п’яту неділю після Пасхи

Церква покликана не лише до того, щоби бути зібранням святих, але і до того, щоби всякій людині дати можливість відкинути гріхи, перемінитися, – Митрополит Епіфаній

Дорогі брати і сестри! Христос воскрес!

Продовжуючи святкувати Пасху Господню, цього недільного дня ми чуємо євангельське читання про навернення жінки самарянки. Багато важливих уроків можна отримати з почутого нами, але сьогодні пропоную зупинитися лише на одному з них.

Урок цей – у необхідності долати упередження і ворожнечу. Чому жінка, яку Господь зустрічає біля колодязя і до якої звертається з проханням, здавалося би звичайним у такій ситуації – дати напитися води – виявляє таке велике здивування? Тому, що між юдеями і самарянами, двома сусідніми народами, була глибока і непримиренна з обох сторін ворожнеча. Ця ворожнеча була обумовлена релігійними поглядами та історичними обставинами.

Самарія, від назви якої походило іменування народу, у давній час була столицею царства Ізраїльського, коли воно розділилося після смерті царя Соломона. Царю в Єрусалимі залишилися вірними лише два коліна з дванадцяти – Юди і Веніаміна, тому і державу цю стали називати царством Юдейським. А десять інших колін об’єдналися навколо великого північного міста Самарії, царі якого стали сприяти релігійному відокремленню від Єрусалима, в тому числі через ухилення в ідолопоклонство.

Царство це було завойоване ассирійцями, а мешканці десяти колін були виведені у полон і розчинилися серед багатьох народів імперії. На захоплені землі ассирійці заселили інші народи, які змішалися із рештками місцевого населення і перейняли основи його релігійних поглядів. Самі себе самаряни вважали нащадками патріарха Якова, а в часи завоювань Олександра Македонського навіть збудували на горі Гаризим храм, подібний до храму в Єрусалимі, який пізніше був зруйнований юдеями.

Отже основи ворожнечі юдеїв та самарян були закладені ще в час розділення давнього царства, а пізніше упередженість і навіть ворожість тільки поглиблювалася. В час земного життя Спасителя обидва народи вважали себе нащадками Авраама і єдиними істинними сповідниками віри, а своїх супротивників – єретиками. Ворожнеча доходила навіть до побутових речей – юдеї та самаряни не їли і не пили разом, намагалися навіть не розмовляти. Коли юдеї ходили щороку в паломництво на Пасху в Єрусалим, то самаряни не приймали їх у своїх селищах, створюючи цим перешкоди та посилюючи ворожнечу.

Водночас, як юдеї, так і самаряни очікували на близький прихід обіцяного Месії-Спасителя. Очікування це було настільки глибоким та поширеним, що навіть проста жінка самарянка, що вела гріховний спосіб життя, тобто людина очевидно не надто обізнана в релігійному вченні, теж очікувала на появу обіцяного Пророка, як сама засвідчила: «знаю, що прийде Месія, званий Христос; коли Він прийде, сповістить нам усе» (Ін 4:25).

Господь, заговоривши із самарянкою та попросивши у неї води, спонукав жінку до роздумів, що привели її до істинної віри. Не заперечивши існування відмінностей між юдеями та самарянами і підкресливши, що «ви кланяєтеся тому, чого не знаєте, а ми кланяємося тому, що знаємо, бо спасіння – від юдеїв» (Ін. 4:22), Христос відразу показує, що ці відмінності долаються у світлі вчення Євангелія, яке Він прийшов сповістити.

Вчення це полягає в тому, що минає старозавітній час, коли правдиве пізнання Бога обмежувалося одним народом, юдеями, і місце поклоніння Всевишньому було лише одне – храм у Єрусалимі. «Жінко, повір Мені, – каже Спаситель – що надходить час, коли будете поклонятись Отцеві, і не на цій горі, і не в Єрусалимі» (Ін. 4:21). Хоча Месія, за власним словом, був посланий Отцем найперше до загиблих овець дому Ізраїлевого, але служіння Його поширюється на все людство. Так про це сказано і у Посланні апостола Павла до Римлян: «Нема різниці між юдеєм та елліном, бо один Господь у всіх, багатий для всіх, хто прикликає Його. Бо «всякий, хто покличе ім’я Господнє, спасеться» (Рим. 10:12-13).

Безперечно, що і після земного життя Христа, як і до цього, на землі зберігаються відмінності у націях, мовах, традиціях і культурах. І чудо П’ятидесятниці, до святкування якої ми наближаємося, полягало не в тому, що Бог навчив усіх говорити одною мовою, але в тому, що апостоли стали проповідувати єдину істину різними мовами. Тобто старозавітне обмеження одним народом, з притаманними йому культурою, мовою, традиціями та навіть географічним положенням – згадайте суперечку про те, на якій горі слід поклонятися Богу! – це обмеження долається і Господь відкриває Себе для всіх народів, дає можливість проповідувати Євангеліє і підносити молитви всіма мовами, приймає поклоніння на всякому місці.

Ми зараз настільки звикли до плодів цього дару, що часом навіть не усвідомлюємо його глибини й цінності. Адже нині ми не зв’язані однією мовою, але кожен народ і кожна людина своєю рідною мовою має слово Боже і богослужіння. Нині ми можемо на всякому місці збудувати храм, і Господь приймає його, силою Духа Святого перетворюючи на Свій дім. Тому не маємо вже необхідності, як юдеї у давнину, для участі в богослужінні вирушати в далеку дорогу, долаючи сотні або й тисячі кілометрів.

На жаль і в наш час, як і в час земного життя Спасителя, зберігається упередженість і ворожнеча навіть серед тих, хто вшановує Єдиного Бога. Як юдеї та самаряни не хотіли навіть говорити одне з одним, так і нині бачимо серед частини християн упередженість, переконання, що виключно вони є носіями істини, а всі решта – гірші від язичників.

Розмова Христа із самарянкою навчає нас того, що і наш власний обов’язок, як учеників Месії та Його послідовників – бути відкритими і доброзичливими до інших, не тільки до тих, хто згоден з нами, але і до тих, хто не згоден. Така відкритість і доброзичливість не означає, що ми повинні, на догоду комусь, відступати від істини або вважати її не важливою. Господь показав це, засвідчивши, що у суперечці юдеїв і самарян перші були праві, вказуючи на Єрусалим, як на місце поклоніння, визначене Самим Богом.

Навпаки: знаючи істину, ми повинні серед інших знаходити тих, хто прагне пізнання її, як прагнула жінка самарянка, і з ними спілкуватися. Через таке спілкування ми не втрачаємо власного пізнання правди, але набуваємо можливість збагатитися самим і збагатити інших. Згадайте, як про римського сотника, очевидно язичника, хоча і не закоренілого у поганстві та прихильного до юдеїв, Господь сказав: «Навіть в Ізраїлі Я не знайшов такої віри» (Лк. 7:9).

Саме тому відоме багатьом з вас ніби гасло нашої Помісної Церкви, що вона «відкрита для всіх», – це не наш власний винахід чи данина сучасності, як дехто може подумати, але втілення того євангельського принципу відкритості, який Сам Господь показує нам на прикладі спілкування із самарянкою.

Наша відкритість означає, що ми ні до кого не маємо упередження, ні перед ким не закриваємо дверей. Адже Церква покликана не лише до того, щоби бути зібранням святих, але і до того, щоби всякій людині дати можливість відкинути гріхи, перемінитися, пізнати істину в її повноті, стати святою. Водночас це не означає протилежного процесу – Церква не приймає і не може прийняти зрівняння істини та омани, чеснот і гріха, бо її відкритість призначена не для того, щоби людина залишалася в ній такою самою, якою була і до приходу в Церкву, але для того, щоби надати людині можливість перемінитися, як після спілкування з Христом перемінилася і жінка самарянка, і мешканці міста, які прийшли до Спасителя за її свідченням.

Дорогі брати і сестри!

Всі ці міркування мають не лише загальне значення, але також і цілком сучасний та практичний вимір. Ви всі знаєте, що окрім горя і страждань, які принесла до нас війна, нинішні трагічні події стали поштовхом і спонуканням для багатьох православних в Україні шукати єдності, полишити колишні упередженість і ворожнечу, простити образи та заради правди і блага народу єднатися в Помісній Православній Церкві України так, як це визначене Переданням, канонами і Томосом про автокефалію. Десятиліттями ми, брати і сестри у вірі православній, ніби ті юдеї та самаряни, були розділені. Але Христос закликає нас шукати порозуміння, миру і єдності, не бути упередженими, але відкритими і люблячими.

Тому ми закликаємо всіх наших одновірців, православних в Україні, до діалогу, до єднання навколо Христа і навколо Києва – матері міст України-Руси, до спільного будування єдиної Помісної Церкви, автокефалія якої на весь православний світ проголошена через Томос Вселенського Патріарха.

Наші двері відкриті для всіх православних, хто має добру волю і бажання служити Богу і українському народу. Наші серця відкриті, ми хочемо, щоби минулі непорозуміння не визначали надалі наше майбутнє. І ми віримо, що з Божою допомогою та спільними зусиллями зможемо досягнути єднання Церкви в Україні. Молімося про це, працюймо для цього – і нехай Господь благословить успіхом нашу добру справу!

Амінь.

Поширити у соцмережах: