Проповіді

Друк

Проповідь Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Епіфанія у Навечір’я Різдва Христового

Різдво Христове було історичною подією, але воно не зв’язане ані календарем, ані історією, залишаючись незмірно вищим над ними, – Митрополит Епіфаній

Дорогі брати і сестри! Христос народився!

Цим урочистим богослужінням ми починаємо цьогорічне прославлення Різдва Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа. У Навечір’я свята ми за літургією чуємо читання з 2-ої глави Євангелія від апостола Луки про подію народження Спасителя від Діви Марії у Віфлеємі. Також це читання розповідає про ангельське сповіщення пастухам, що завершився час очікування, збулися пророцтва, здійснилася воля Божа – обіцяний Месія народився, щоби звільнити людство і весь світ від влади зла та відновити мир між творінням і Богом.

Ані у словах Писання, ані у Священному Переданні в цілому не було збережено місяць і день, коли сталося Різдво Христове. Підтвердженням цього слугує той історичний факт, що у перших століттях склалися дві традиції вшанування події Різдва. На Сході її відзначали разом з подією Хрещення Господнього в один день, 6 січня за римським юліанським календарем, іменуючи свято Богоявленням. На Заході, зокрема в Римі, вшанування Різдва Христового відбувалося 25 грудня, а свято Хрещення Господнього було менш відомим.

Слід зазначити, що так було не лише із цим святкуванням, але також і зі святкуванням Пасхи Господньої – на Сході низка помісних Церков відзначала її у зв’язку зі старозавітною датою 14 нісана. В інших Церквах бажали уникнути ототожнення з юдейством, тому стали святкувати у недільний день незалежно від юдейського релігійного календаря. Протягом II і III століть відбувалися суперечки, часом гострі, щодо вірного принципу відзначення Пасхи. Їх було розв’язано І Вселенським собором 325 року через встановлення єдиного методу пасхальних обчислень, якого християни дотримуються й дотепер.

Також у період між I та II Вселенськими соборами поступово було узагальнено традицію святкування Різдва Христового через відокремлення на Сході богослужінь з цієї нагоди від спогаду про Хрещення Господнє і перенесення їх на 25 грудня. Особливим спонуканням до цього стало поширення єретичних уявлень, що нібито народження Ісуса Христа було народженням звичайної людини і не мало виняткового значення, а Сином Божим Він нібито став лише на Йордані в момент зішестя Духа Святого. Щоби заперечити таке лжевчення та підкреслити надзвичайність Різдва Христового саме як події пришестя у світ втіленого Бога, було вирішено розділити свято Богоявлення на два окремих.

З новою силою суперечка навколо способу святкування двох євангельських подій спалахнула після IV Вселенського собору (451 р.), коли послідовники засудженого на ньому монофізитства, особливо у країні Вірменській, стали вбачати у єдиній даті святкування нібито ствердження свого хибного вчення про єдину природу Ісуса Христа. Вплив монофізитства у ті часи був настільки відчутним, що навіть Єрусалимська Церква тривалий час противилася відокремленню свята Різдва Христового від спогаду про Його Хрещення і ще у середині VI століття трималася давньої практики спільного відзначення 6 січня обох подій.

Отже, дорогі брати і сестри, як бачимо, дискусії та навіть суперечки з календарного приводу не є чимось новим для Церкви. Так само не є чимось новим або надзвичайним те, що різні Помісні Церкви дотримуються не однакової календарної традиції. Досвід минулого вказує, що зберігаючи принцип верховенства любові, дослухаючись одне до одного та ставлячи найвище за все свідчення Церквою євангельської істини, цілком можливо успішно розв’язувати такі суперечки.

Чому ж від початку виникла така неузгодженість у датах? Чому Передання не зберегло нам точного дня і навіть точного місяця, коли сталося Різдво Христове? Адже з описаного у Євангелії ми знаємо лише про хронологічні рамки народження Спасителя – у роки правління Римською державою Октавіана Августа, за кілька років до смерті юдейського царя Ірода.

Невже так відбулося випадково або через неуважність перших християн? Очевидно, що ні. Якби день і місяць Різдва були би самі у собі важливі, то загалом Передання і зокрема Священне Писання засвідчили би їх. Але ми бачимо, що вказуючи на історичність події народження Месії, на конкретне місто – Віфлеєм, і навіть на ту обставину, що Різдво сталося не в домі, а у вертепі, тобто в печері, де пастухи в негоду тримали свійських тварин, Писання не говорить про місяць чи день, коли це сталося.

Пояснення цьому факту ми повинні бачити в тому, що святкується і вшановується не «день народження» Господа Ісуса Христа, як святкують від давніх часів дні народження людей. Святкується і вшановується подія Різдва Сина Божого – надзвичайна і виняткова. Подія, яка змінила хід всієї історії, бо через пришестя у світ і втілення Бога-Слова, Другої Особи Пресвятої Тройці, відкрилася можливість відновлення і спасіння для людства, стала можливою перемога над злом і її наслідком для людини – смертю.

Різдво Христове було історичною подією, воно сталося у визначений Богом час і у пророкованому Ним за багато століть до цього місці. Але воно не було зв’язане ані календарем, ані історією, залишаючись настільки вищим над ними, наскільки вищим і важливішим є народження Сина Божого у порівнянні з народженням звичайної людини.

Перебуваючи в часі, Різдво Христове разом із тим виходить поза рамки часу, і свято, яке ми розпочинаємо цим богослужінням, є свідченням цього для нас. Бо святкуючи ми не просто згадуємо про щось давно минуле – Різдво Христове стає сьогоднішнім для нас.

Не лише до пастухів на полі, але до кожного з нас особисто звертається і промовляє ангел Господній: «Я благовіщу вам радість велику, яка буде всім людям. Бо нині у місті Давидовому народився для вас Спаситель, Який є Христос Господь» (Лк. 2:10-11). Через віру ми так само, як і вони, чуємо ангельські хори, які прославляють Бога, благовістять мир на землі і благовоління в людях. Духовними очима ми бачимо у вертепі Дитя, покладене у ясла – Сина Божого, Який став і Сином Людським.

Все це відбувається для нас, відбувається тут і зараз, спонукаючи кожного, хто чує про Різдво Христове, до дії. Ірмос канону свята, який звучатиме на службі сьогодні ввечері, повторює слова з проповіді святителя Григорія Богослова, архієпископа Константинопольського: «Христос народжується – славте! Христос з небес – зустрічайте! Христос на землі – возносьтеся!» (38-ме слово, «На Богоявлення або на Різдво Спасителя»). Все це – пряме спонукання до дії. Якщо ми справді християни, то повинні разом з ангелами славити Народженого. Належить нам разом з пастухами і волхвами-мудрецями зустріти Сина Божого і віддати Йому належне поклоніння. І якщо звершуватимемо це не лише у різдвяні дні, але протягом всього життя – то будемо від земного вознесені до небесного, від тимчасового життя – перейдемо у блаженне життя вічне. Адже Син Божий зійшов з небес для того, щоби кожного, хто вірує в Нього і виконує волю Отця Його, возвести на небеса.

З такими думками, дорогі брати і сестри, розпочинаймо святкування, приймаючи радість, любов і мир від Божественного Немовляти і поширюючи їх у власних словах і вчинках від Віфлеємського вертепу – по цілому світу!

Дорогі брати і сестри!

Цей день для нас, дітей Православної Церкви України, наповнений особливою радістю не лише від передчуття свята Різдва Христового, але також завдяки історичній події, яка сталася три роки тому. Адже саме цього дня Вселенський Патріарх Варфоломій під час спільної Божественної літургії у храмі великомученика Юрія Переможця на Фанарі у Константинополі вручив Патріарший і Синодальний Томос про автокефалію нашої Помісної Церкви – Православної Церкви України.

Понад три століття наша Церква потерпала від несправедливого полону, анексії та ув’язнення з боку своєї молодшої дочки – Церкви Московської. В ці століття було потоптано наші права і звичаї церковного життя, викорінювалися правдиві знання про наше минуле. Московія привласнила собі навіть наше власне ім’я «Русь», нашу історію від княжих часів. Бувши дочкою – назвалася нашою матір’ю, але поводилася і продовжує поводитися як зла мачуха.

Однак час терпіння несправедливості завершився. Наша правдива Мати – Велика Христова Церква у Константинополі, Вселенський Патріархат, соборним рішенням подолала всі перешкоди та утвердила в Диптиху нашу Помісну Українську Православну Церкву як рівноправну автокефальну Церкву-Сестру.

За це ми вдячні їй, як діти вдячні своїй матері. Ми вдячні особисто Вселенському Патріарху Варфоломію за мудрість, сміливість і мужність, виявлені через надання Томосу. Ми вдячні нашим братнім Церквам, які вже послідкували Томосу і підтримують нас. Вдячні ми і тим Церквам, які хоча ще не зробили офіційних заяв, однак і не стали на шлях схизми, як Московська Церква, яка одна-єдина розірвала спілкування і поринула в згубну прірву порушення канонів та самоізоляції.

Тож цього дня ми підносимо свої посилені молитви за Вселенського Патріарха і нашу Матір-Церкву Константинопольську, за братні Помісні Церкви, а також за напоумлення нашої молодшої дочки, Церкви Московської, щоби вона повернулася на шлях церковний і канонічний.

Нехай Всемилостивий Господь, Який три роки тому благословив буття нашої Помісної Церкви, як визнаної і рівноправної Церкви-Сестри у родині Світового Православ’я, благословить наступний рік її розбудови і утвердження, подасть успіхи у добрих задумах та утверджує нас у мирі й любові.

Амінь.

Поширити у соцмережах: