Проповіді

Друк

Проповідь Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Епіфанія в п’яту неділю після П’ятидесятниці

Від кожної людини залежить – чи приймає вона Божественну істину, чи усвідомлює та розуміє її саме так, як відкриває Господь, – Митрополит Епіфаній

Дорогі брати і сестри! Слава Ісусу Христу!

Розмірковуючи над словами з Послання апостола Павла до Римлян, які сьогодні ми чуємо, хочу привернути нашу спільну увагу до виразу: «Мають ревність Божу, та не за розумом» (Рим. 10:2). Так апостол каже про сучасних йому наставників та провідників народу Ізраїля, які «не розуміючи праведности Божої i намагаючись поставити власну праведність, […] не скорилися праведності Божій» (Рим. 10:3).

Чому ми маємо звернути увагу на ці апостольські слова? Тому, що вони стосуються не лише давніх подій і тієї нерозумної ревності, яку виявляли фарисеї та начальники одноплемінників Павла. Бо саме через нерозумну ревність вони відкидали істинного Месію-Христа, хоча і вважали, що виконують закон Божий. Однак саме цей Закон свідчив про пришестя Христове і давав ознаки явлення істинного Спасителя, хоча фарисеї та начальники їм і не повірили.

Нерозумна ревність може виявлятися і серед християн, коли замість слідування істині вони в той чи інший спосіб намагаються обмежити її власними міркуваннями, ставлячи їх вище за істину. У Новому Завіті багато засвідчено про помилковість законництва, заради слідування якому віддані такій пристрасті навіть Сина Божого віддали на розп’яття. Але спокуса законництва, викликана нерозумною ревністю, стосується не лише тих давніх часів, бо Писання застерігає від неї і нас, і всіх вірних на всі часи.

В чому ж полягає ця спокуса? Виявлятися вона може у різний спосіб.

Перше – коли своє власне розуміння Божого слова, заповідей, істини людина ставить вище за все. Якщо людина піддається цій спокусі, то вона сама себе починає вважати мірилом істини. Все, що їй зрозуміле і до душі – вона починає вважати істиною, а інше – відкидає як нібито неправду.

Природу такої помилки доволі просто пояснити. Ось візьмемо текст Писання. Всі християни в цілому визнають Біблію Богонатхненою книгою, словом Божим. Чому ж тоді існують різні сповідання, чому, маючи єдину Біблію, єдине Євангеліє, між християнами є суперечки та незгода у віровченні? Тому, що ніякий текст не існує поза його витлумаченням, поясненням. Бо навіть сам процес читання – це вже спосіб витлумачення, коли ми письмові умовні знаки, літери, витлумачуємо як звуки, поєднуючи їх у слова, слова – сполучаючи у речення, а речення – сприймаючи як цілісний текст, який передає певний зміст і думки.

При цьому один і той самий текст люди можуть сприймати і розуміти по різному. Більше того – ми самі з власного досвіду духовного життя можемо переконатися, що якесь місце з Писання ми можемо читати або чути багато разів, а в якийсь певний момент воно для нас відкривається глибиною змісту, до того не пізнаною.

Така природа слова – воно є посередником для передачі думки і цінне не саме собою, а цінне тією думкою, яку воно передає. І тому, наприклад, коли ти не знаєш певної мови, то найбільша мудрість, нею сказана – не буде зрозумілою, хоча сама в собі залишиться мудрістю. Те саме стосується інших обставин пізнання: якщо у людини немає достатнього досвіду, немає належного рівня пізнавальних здібностей, якщо вона просто не бажає пізнавати – то для неї істинне та мудре слово залишиться незрозумілим і безплідним. І навпаки – людина може захопитися пустослів’ям, яскравим і привабливим за формою, але хибним за змістом.

Бог сповіщає нам істину. Ця істина є незмінна, правдива, животворча і спасительна. Однак особисто від кожної людини залежить – чи приймає вона цю істину, чи усвідомлює та розуміє її саме так, як Господь відкриває її. Чи навпаки – своє тлумачення, своє розуміння, свою думку людина ставить вище, вважає себе і джерелом, і мірилом істини, забуваючи, що всі ми перебуваємо під владою гріха, усіх нас спокушає лукавий дух, і тому правда може нам здаватися оманою, а омана – добром, пустослів’я – здаватися мудрістю, а Боже слово – старовинними міфами.

Тож у вивченні нами Писання і у пізнанні науки Церкви маємо собі за приклад взяти те, як ми зазвичай шукаємо дорогу в незнайомому місці. Якщо не хочемо заблукати – то будемо дивитися на карти, порівнювати їх із тим, що бачимо навколо, будемо орієнтуватися за дороговказами, будемо використовувати досягнення технічного прогресу, які через супутники і засоби зв’язку вказують нам на місце нашого знаходження, будемо запитувати місцевих мешканців або тих, хто вже був тут раніше. Якщо ж не станемо так робити, а покладемося лише на самих себе – то обов’язково заплутаємося і заблукаємо.

Так і в пізнанні істини – маємо звертатися до слів Писання, і не до однієї чи кількох цитат, але до слова Божого в усій його повноті та цілості. Маємо звіряти свій досвід з досвідом святих, вивчати їх тлумачення та пояснення, бо свідчення Церкви і святість життя спонукають нас довіряти їхнім настановам, як обізнаним і досвідченим провідникам довіряють, рухаючись у незнайомій місцевості.

Маємо просити Бога в молитві відкрити наш розум до розуміння істини, бо пізнання її – це дар, а не лише наше власне досягнення. Саме тому щоразу, коли на літургії читаємо слова з Нового Завіту, з Євангелія і книг апостолів, ми просимо у Бога благословення, щоби почуте нами слово діяло в нас з великою силою і виконувалося нами.

Такий приклад подав нам і Сам Спаситель. Бо коли Він молився у Гефсиманському саду, то хоча і просив про те, чого бажав, але водночас упокорюва Себе перед волею Отця, кажучи: «Якщо можливо, нехай обійде Мене чаша ця; втім, не як Я хочу, а як Ти» (Мф. 26:39). І апостол Павло, який сам себе називає надмірним ревнителем батьківських передань, коли почув голос Спасителя на дорозі в Дамаск, Який докоряв йому за впертість, то відразу перемінився і відкинув своє попереднє мудрування, ставши ревним проповідником Євангелія.

Інший вид нерозумної ревності, який може спокушати нас, це підміна змісту – формою, якості – кількістю. Наприклад, коли ми покладемо собі молитовне правило, але замість того, щоби зосереджуватися в словах молитви і справді усвідомлювати її, як розмову з Богом – будемо дбати лише про те, щоби прочитати молитов багато і за визначеним приписом. Або коли постуємо – будемо ревно остерігатися від споживання м’яса, але не дбатимемо про примирення з ближніми, про віддалення від спокус. Чи коли приступаємо до сповіді – станемо докладно перелічувати вчинені гріхи, але не подбаємо, щоби мати зворушене серце і щире бажання звільнитися від зла та перемінитися.

Господь через притчу про митаря і фарисея показав нам, що Він не дивиться лише на форму, на зовнішнє, на кількість, але бачить і оцінює все. Тому і лепту вдовиці Він ставить у приклад, бо хоча за зовнішнім судженням така пожертва була дріб’язком, але за сутністю – була великою, бо вдовиця все, що мала, присвятила Богу.

Все це, однак, не означає, що форма і кількість не мають ніякого значення. Порядок богослужіння, практика посту та інше є плодом духовного досвіду багатьох поколінь Церкви, вони є живою частиною Священного Передання. Тому відкидати, заперечувати чи довільно, лише на власний розсуд, перемінювати їх – духовно небезпечно, і може бути таким самим виявом нерозумної ревності, як і бездумне виконання форми без усвідомлення того змісту, яким вона має бути наповнена.

Тож дорогі брати і сестри, бажаю всім нам бути духовно тверезими, не ухилятися від шляху істини ані праворуч, ані ліворуч, не піддаючись ані спокусі законництва фарисейського, ані беззаконня безбожницького. Щоби форми церковного життя допомагали нам краще приймати їхній зміст, а не заступали і не підмінювали його – як це трапилося у книжників, яких викриває Христос, коли передання їхніх старців підмінили їм слово Боже.

І як апостол Павло молився за свій народ, щоби ті, хто захопилися нерозумною ревністю, відвернулися від цієї спокуси і пізнали істину – так і ми будемо молитися за всіх християн, а особливо за наших братів та сестер у православній вірі, щоби всім нам перемагати спокусу законництва. Бо там, де посилаючись на канони, утверджують розділення, віддаляються від спілкування і єднання одновірців – там уподібнюються до членів синедріону, які нібито захищаючи закон Божий, зріклися істини, і Месію, Якого очікували, самі осудили на смерть. Тож нехай Милостивий Господь оберігає нас від такої нерозумної та погибельної ревності, а тим, хто спокусився нею – нехай дасть пізнання істини і як апостолу Павлу – духовну силу до покаяння і оновлення.

Амінь.

Поширити у соцмережах: