Проповіді

Друк

Проповідь Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Епіфанія в шосту неділю після Пасхи

Творець дав нам все необхідне, щоби ми обирали добро та істину, але зробити цей вибір має кожна людина сама, – Митрополит Епіфаній

Дорогі брати і сестри! Христос Воскрес!

Велике читання з 9-ї глави Євангелія від Іоана, яке ми чуємо за богослужінням цього недільного дня, розповідає нам не лише про чудо зцілення Спасителем людини, сліпої від народження, але і про довіру до істини та невірство, виявлені у зв’язку з ним. А сама ця розповідь – лише частина опису суперечок, які виникли у Єрусалимі у зв’язку з проповіддю і чудесами Христовими.

Як нам відомо з історії, в час земного життя Спасителя серед народу поширене було особливе очікування приходу Месії – обіцяного Богом Помазаника, великого Пророка, Який сповістить істину та звільнить людей від влади зла. То тут, то там з’являлися проповідники, які або самі себе іменували Месією, або так про них думали оточуючі. Великим спонуканням до поширення таких очікувань стала поява і публічна проповідь Іоана Хрестителя, який спеціально підкреслював, що він сам не є Христос, але йде перед Ним і готує для Нього шлях. І коли настав час, то Іоан вказав на Спасителя: «Ось Агнець Божий, Який бере на себе гріхи світу» (Ін. 1:29).

Проповідь Ісуса з Назарету та явні чудеса, які Він звершував, стали широко відомі серед людей. Одні вірили, що це Месія, який прийшов, інші ж відкидали Його, вважаючи грішником, лжевчителем і навіть біснуватим. Спаситель викриває таких, вказуючи на Писання, як на доказ істинності Своїх слів, бо на Ньому збуваються пророцтва, сказані про ознаки приходу Месії. Господь вказує також на діла, які Він звершує, на численні чудеса, як на доказ того, що Він справді творить волю Божу: «Я маю свідчення більше за Іоаннове: бо діла, які Отець дав Мені звершити, саме ці діла, які Я творю, свідчать про Мене, що Отець Мене послав» (Ін. 5:36).

Багато людей, чуючи проповідь Спасителя, наверталися до Нього і вірували, що Він – істинний Месія. Навіть слуги начальників і фарисеїв, які були послані схопити Ісуса, як лжевчителя, повернулися, засвідчивши: «Ніколи не говорила людина так, як Цей Чоловік» (Ін. 7:46)

Але багато було і противників, які вказували на те, що Він походить з Назарету, а Христос має прийти з Віфлеєма, з міста Давидового. Інші говорили, що Христос буде невідомого походження, а про Цього Чоловіка вони нібито знають, хто є Його родиною.

У провину Спасителю ставили Його свідчення про Бога, як про Свого Отця, вважаючи їх богохульством. «Чи не правду ми говоримо, що Ти самарянин і що біс у Тобі?» (Ін. 8:48) – так говорили про Ісуса Його супротивники. І навіть для явних чудес, звершених Господом, вони знаходили пояснення в діях бісів, говорячи: «Він виганяє бісів не інакше, як силою Вельзевула, князя бісівського» (Мф. 12:24).

Чільним аргументом для таких були навіть чудесні зцілення, які Спаситель звершував у суботи. Бо однією із заповідей Божих була заповідь присвячувати останній день тижня для Господа: «Шість днів працюй, а в сьомий день спочивай» (Вих. 34:21). «Шість днів робіть справи, а день сьомий повинен бути у вас святим, субота спокою Господу: всякий, хто буде робити в цей день справи, відданий буде смерті» (Вих. 35:2) – сказано у книзі Вихід.

Фарисеї, які вважали себе особливо досконалими у виконанні приписів закону Божого, приділяли багато уваги зовнішній стороні виконання заповіді про суботній спокій. Водночас вони забували, що сенс заповіді був не в тому, щоби людина нічого не робила, а в тому, щоби вона протягом шести днів працювала, а сьомий день присвячувала Богові, відкладаючи земні турботи.

Для всіх є очевидним, що звичайна людина не здатна провести цілу добу без жодної діяльності, тому для різного роду необхідних справ, які доводилося виконувати і в суботу, різними законовчителями створювалися приписи й правила – скільки дозволено пройти шляху в суботу, а скільки – вже буде гріхом, які невідкладні діла дозволено робити, а які – заборонено. Займатися лікуванням, переносити постіль, замішувати щось із землі – все це виходило за рамки подібних приписів. Тому коли Христос зцілює у суботу скорчену жінку чи сухорукого, коли піднімає паралізованого і наказує йому взяти постіль свою та йти, коли змішує грязь і маже очі сліпому від народження, і він стає зрячим – у всьому цьому законники бачать не чудо Боже, а порушення власних приписів.

Господь таке лицемірство викриває, вказуючи, що у суботу турбуються про тварин, відв’язують їх та ведуть напувати – то хіба у святий день не слід потурбуватися про добро для ближнього? У простості свого серця справедливість вчення і дій Спасителя визнає навіть невчений сліпець, який щойно зцілився, кажучи: «Ми знаємо, що грішників Бог не слухає; хто шанує Бога і волю Його творить, того слухає. Споконвіку не чувано, щоб хтось відкрив очі сліпому від народження. Якби Він не був від Бога, то не міг би нічого творити» (Ін. 9:31-33). Але законники і фарисеї були засліплені гордістю. Власні переконання вони ставили вище за істину. І якщо не могли знайти пояснення явному чуду, то все одно намагалися переконати себе і оточуючих, що це або який фокус, або омана, або дія злого духа.

Багато повчального і духовно важливого ми можемо отримати для себе, розмірковуючи над запропонованими нам сьогодні словами Євангелія. Однак обмежимося нині лише тим, що джерелом суперечок і незгоди є не істина, а людське її сприйняття.

Земна мудрість говорить: «Скільки людей – стільки і думок». І це справді так, бо кожна людина – унікальна особистість, наділена Творцем даром розуму. Думка наша може бути як породженням нашого власного розуму, так і походити ззовні – від Бога, від духів добрих, тобто ангелів, або від лукавих, тобто бісів, а також від інших людей. Однак і всяка зовнішня думка проходить в людині відбір та оцінювання, і лише від кожного особисто залежить – погоджується людина з думкою чи відкидає її.

Проте не слід забувати, що розум наш не є чистим або непомильним. Господь сотворив людину свобідною, і від особистої волі людини залежить – сказати на ту чи іншу думку своє «так» або «ні». А ця свобода передбачає, що Бог не сотворив нас примусово непомильними, бо де є вибір – там є і можливість помилитися. Творець дав нам все необхідне, щоби вибір наш був правильним, щоби ми обирали добро та істину, але зробити цей вибір має кожна людна сама, і ніхто інший – ні оточуючі, ні ангели, ні Сам Господь – не зроблять його за нас.

Вибір наш ускладняється ще й тим, що в природу нашу увійшов гріх, наслідком чого маємо потьмарення властивостей душі. Розум наш ослаблений і не здатний самостійно вірно розрізнити добро і зло. Воля наша зв’язана гріхом, як каже про це і апостол Павло у Посланні до Римлян: «Не розумію, що роблю: тому що не те роблю, що хочу, а що ненавиджу, те роблю» (Рим. 7:15). Почуття наші вводять нас в оману, бо через них гріх спокушає нас, обіцяючи насолоду, тоді як насправді веде до загибелі.

Тож коли знаємо все це, маємо усвідомити, що ніхто з грішників – а всі ми підвладні дії гріха! – не може вважати себе ані джерелом істини, ані верховним її арбітром, чи розум свій – її остаточним мірилом. Бо дуже часто з нами стається так, що все, з чим погоджується наша думка – ми вважаємо правдивим та істинним, а з чим не погоджується, в чому сумнівається чи що відкидає – вважаємо неправдою. І саме від цього стаються між людьми незгода і суперечки, бо одні щось вважають істинним, а інші – заперечують це.

Прикладом подібного є і нинішня євангельська розповідь. Бо сліпота і чудесне прозріння згаданого в ній чоловіка були реальним фактом. Однак розмірковуючи над ним одні прославили Бога, а інші спокусилися. Бо одні шукали пізнання істини, а інші – вважали носіями істини лише себе, і тому готові були заперечити явне чудо і шукати для нього облудне пояснення.

Істина є лише одна – вона є в Бозі і від Бога. Євангелист Іоан звіщає: «Закон був даний через Мойсея; а благодать і істина через Ісуса Христа сталися» (Ін. 1:17). Сам Спаситель говорить про Себе: «Я є путь, і істина, і життя; ніхто не приходить до Отця, як тільки через Мене» (Ін. 14:6). Відповідаючи Пилату, Христос каже: «Я для того народився і для того прийшов у світ, щоб свідчити про істину; кожен, хто від істини, слухається голосу Мого» (Ін. 18:37).

Однак лише від кожного з нас особисто залежить – слухати голос істини чи відкидати його, вірити словам і ділам Божим, чи залишатися засліпленими духовно і закам’янілими серцем, як були фарисеї, яким гріх, за словом пророчим, «засліпив очі їхні, закам’янив серця їхні, щоб не бачили очима і не розуміли серцем і не навернулися» (Ін. 12:40).

Не слід засмучуватися через наявність незгоди і суперечок як загалом серед людей, так навіть і серед нас самих, християн. Не слід спокушатися цим, коли бачимо, що віддавна так відбувається, що так є і тепер, і довід вказує, що і надалі стан незгоди та суперечок не зникне, аж допоки існує світ цей, в якому діє гріх.

В жодному разі це не означає, що не існує істини. Що нібито коли люди не можуть дійти повної згоди, то немає об’єктивної правди.

Якби істина залежала лише від людей – тоді напевно було би так, бо тоді би правда була б лише уявною, існувала б лише завдяки людській домовленості щодо того, як цю правду визначити. Однак істина не залежить від людини – вона об’єктивно існує, бо джерело її – Сам Бог. Людина може лише пізнати її чи відкинути, слідувати за нею чи противитися їй, однак не може змінити її саму.

Тож бажаю всім нам, дорогі брати і сестри, пізнавати істину, мати до неї відкриті очі, розкрите серце і душу. Щоби і на нас справджувалися слова Христові: «Якщо будете перебувати в слові Моєму, то ви істинно будете Моїми учениками; і пізнаєте істину, і істина визволить вас» (Ін 8:31-32).

Амінь.

Поширити у соцмережах: