Проповіді

Друк

Проповідь Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Епіфанія у Хрестопоклонну неділю

Хрест є видимим нагадуванням про велику жертовну любов Божу до нас і про наш обов’язок відповісти на цю любов своєю жертовною любов’ю, щоби успадкувати блаженне вічне життя, – Митрополит Епіфаній

Дорогі брати і сестри! Слава Ісусу Христу!

Хрестопоклонна седмиця, якої ми досягли, звершуючи постовий духовний шлях, позначає середину Святої Чотиридесятниці. Здавалося би, лише нещодавно ми розпочинали підготовку до Великого посту через роздуми над притчами про покаяння, – а вже невдовзі, за кілька тижнів, увійдемо у священні дні спогадів про Страсті Христові.

Апостол Павло у Посланні до Ефесян нагадує: «Отже, глядіть, робіть обережно, не як нерозумні, а як мудрі, цінуючи час, бо дні лукаві» (Еф. 5:15-16). І ми наочно переконуємося, як швидко спливає час. Тому повинні не марнувати його, не відкладати «на потім» задоволення наших духовних потреб, не занедбувати наше оновлення у Святих Таїнствах Покаяння та Причастя Тіла і Крові Христових, не відкладати на невизначене майбутнє творення діл милосердя.

Бо як швидко спливають дні Великого посту, так само швидко спливає і добігає завершення час, який маємо в житті віку цього. Час, призначений для приготування до вічності, який ми часто втрачаємо на марно, або, що гірше – вживаємо для гріхів.

Ніхто, окрім Бога, не знає достовірно, скільки часу в нас залишилося. Але одне ми можемо сказати з впевненістю: кожен прожитий нами день наближає нас до миті, коли душа наша постане перед Престолом Божим. І тоді ми будемо зобов’язані дати відповідь, чи належно використали своє життя – дар, отриманий від Творця, чи не змарнували даний нам час, чи не закопали в землю таланти?

З євангельського читання, яке ми чуємо сьогодні, також звучить це застереження: «Яка користь людині, коли вона придбає ввесь світ, а душу свою занапастить? Або що дасть людина взамін за душу свою?» (Мк. 8:36-37). Великим духовним благом буде для кожного з нас, якщо ми будемо частіше згадувати ці слова!

Бо вони застерігають нас не розмінювати вічність на тимчасове, не віддавати найдорожче – за безцінь. Вони спонукають нас навчитися розрізняти головне і другорядне, навчитися ставити на перше місце потреби душі, яка є безсмертною і осягає вічність, а не тіла, час життя якого є обмеженим – але яке Бог воскресить в останній великий день. Щоби і воно успадкувало те, чого заслуговуватиме душа.

В мить небезпеки людина життя своє цінує більше за матеріальні блага. Коли здоров’я наше чи наших близьких похитнеться, коли смерть впритул наблизиться – чи не буде готовою людина віддати все, аби лише зберегти життя? То якщо ми так цінуємо це тимчасове життя – хіба ще більше не маємо ми цінувати життя вічне? Адже скільки би ми не турбувалися – все одно не в наших силах змінити той факт, що життя земне є обмеженим в часі. Але саме від нас, від того, як ми проведемо час земного життя, для чого його використаємо – залежить те вічне життя, блаженне чи у стражданнях, яке ми осягнемо.

Господь Ісус Христос через слово, яке ми сьогодні чуємо з Євангелія, вказує шлях, якого слід дотримуватися, щоби марно не розтратити даний нам час, але осягнуту блаженну вічність: «Хто хоче йти за Мною, нехай зречеться себе, і візьме хрест свій, і за Мною йде. Бо хто хоче душу свою спасти, той погубить її; а хто погубить душу свою заради Мене і Євангелія, той спасе її» (Мк. 8:34-35).

Що означають ці слова?

У біблійній мові душею називається нематеріальна, безтілесна частина нашої людської природи, яка є носієм розуму, волі та почуттів, а також називається те життя, яке душа дає людині. Бо як ми знаємо і зі Священного Писання, і з власного досвіду, тіло без душі – мертве. Тому слова, які ми сьогодні чуємо з Євангелія, означають, що та людина, яка бажає час свого земного життя і отримані від Бога дари привласнити, вжити лише для себе, яка бажає уникнути земних скорбот і страждань ціною згоди з цим світом, що лежить у злі, ціною гріха, який є зреченням від Бога – така людина не рятує життя, а губить його. І навпаки – ті, хто час свого життя, свої здібності віддають на виконання заповідей Євангелія, хто присвячує себе служінню Богові та ближнім, – ті досягають спасіння.

У дні Великого посту ми особливо згадуємо Страсті Христові. І читаючи свідчення чотирьох євангелістів про ці події, ми звертаємо увагу на слова молитви Спасителя у Гефсиманському саду: «Отче, о, коли б Ти благоволив пронести чашу цю мимо Мене! А втім, не Моя воля, а Твоя нехай буде!» (Лк. 22:42). Як Син Людський, Господь страшиться смерті, адже вона є неприродною. Однак Він добровільно віддає Своє людське життя, терпить несправедливі страждання, сходить на Хрест і помирає задля того, щоби виконати волю Отця і дати вічне життя усім людям.

Господь Ісус Христос так свідчить про це: «Тому любить Мене Отець, що Я душу Мою віддаю, щоб знову прийняти її. Ніхто не відбирає її від Мене, але Я Сам віддаю її. Маю владу віддати її і владу маю знову прийняти її» (Ін. 10:17-18). Згадаймо, скільки разів Спасителю під час Страстей пропонують врятувати життя! Апостоли готові задля цього вдарити мечем – але Він зупиняє їх. Від Христа чекають пояснень і чудес, закликають Його «спасти Себе Самого», якщо Він справді Месія. Але Господь, хоча і тяжко страждає від передчуття наближення смерті, аж до кривавого поту, – все ж не рятує Своє власне життя, а віддає його. Він жертвує ним для того, щоби ми жили. Він помирає – заради воскресіння всього людства.

В цьому ми знаходимо ще одне пояснення слів Євангелія, які ми нині чуємо. Адже якби Христос, як Людина, поставив Своє власне життя, його збереження, вище за виконання волі Отця – то спасіння людства не відбулося би. Але Господь добровільно і усвідомлено віддає душу Свою за нас, тим самим засвідчуючи найглибшу любов, бо «немає більше від тієї любови, як хто душу свою покладе за друзів своїх» (Ін. 15:13).

І Хрест, який у третю неділю Великого посту виноситься посеред храму для особливого поклоніння, є видимим, матеріальним нагадуванням нам і про цю велику жертовну любов Божу до нас, і про наш власний обов’язок відповісти на цю любов своєю жертовною любов’ю, щоби успадкувати блаженне вічне життя.

Нам добре відомо, що у давні часи в Римській державі хрест був знаряддям ганебної та болючої смертної кари для злочинців. Присудженого на таку кару примушували нести знаряддя страти до місця її виконання, тим самим додаючи страждань і ганьби. В наш час слова «нести хрест свій» сприймаються частіше як метафора, як художній образ, що узагальнює терпеливість, жертовність, вірність обов’язку. Але ученики Христові, які чули ці слова, розуміли їх глибше, буквально – що їм належало заради вічного життя постраждати і втратити життя земне.

Важливо підкреслити, що спасительним є не саме собою несення хреста, тобто терпіння страждань, але те, коли ми, взявши його, – і взявши добровільно! – будемо йти за Господом. Бо до розп’яття присуджували не лише таких невинних, як Христос, але і справжніх злочинців, як розбійники, розіп’яті з Ним. Тому саме лиш перенесення страждань, навіть терпеливе – не є ще повнотою виконання євангельського повеління.

Адже Хрест Христовий – це знак несправедливих, безвинних страждань. Спаситель ніякого зла не вчинив і страждав без жодної власної провини. А ми, як люди, що зв’язані гріхом, часто зазнаємо страждань внаслідок наших власних злих вчинків, як покарання за них та як спонукання до виправлення.

Також Хрест Господній – нагадування про подвиг самозречення й жертовності. Бо Спаситель не заради Себе пішов на страждання, а заради любові до Отця, волю Якого Він виконав, і заради любові до людей – Свого творіння і Своїх дітей. Серед людей багато хто готовий зазнавати страждань і терпіти скорботи, якщо це обіцяє їм якісь особисті вигоди у майбутньому. Наприклад, і більшовики, і нацисти до того, як вони здобули владу, зазнавали від урядів та від політичних супротивників переслідування, їх саджали в ув’язнення і навіть декого вбивали. Але вони терпіли це – заради того, щоби опанувати владу і нав’язати всім свою волю, а не заради спасіння і вічного життя.

Тож, дорогі брати і сестри, знаючи все це, бачачи перед собою образ Хреста Господнього, поклоняючись йому, слухаючи повеління Сина Божого кожному з нас зректися себе, взяти хрест свій і йти за Ним, нашим Спасителем, – маємо усвідомити нашу відповідальність за те, як ми це знання і розуміння втілимо в життя. Чи не відкладемо наш духовний обов’язок на невизначене майбутнє, чи не спокусимося принадами світу цього або чи не злякаємося його погроз. І нехай сила Хреста Господнього, явлена на ньому сила божественної жертовної любові до нас, допоможе кожному зробити правильний вибір. Нехай зміцнить нас у несенні нашого власного хреста, утвердивши на шляху слідування за Христом – через скорботи світу цього до блаженного вічного життя, яке Бог приготував тим, хто любить Його.

Амінь.

Поширити у соцмережах: