Проповіді

Друк

Проповідь Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Епіфанія у тридцять п’яту неділю після П’ятидесятниці

Якщо будемо звертатися до Бога про милість і проситимемо з вірою – то отримаємо від Нього все, що нам справді необхідно і на користь, – Митрополит Епіфаній

Дорогі брати і сестри! Слава Ісусу Христу!

Розпочати наші роздуми над почутими тепер словами Священного Писання хочу зі сказаного апостолом Павлом у Першому посланні до Тимофія: «Вірне і всякого прийняття гідне слово, що Христос Ісус прийшов у світ спасти грішників, серед яких я перший» (1 Тим. 1:15). Ці слова нам усім знайомі, адже ми повторюємо їх щоразу, коли промовляємо молитву перед Причастям: «Вірую Господи і сповідую, що Ти єси воістину Христос, Син Бога Живого, що прийшов у світ спасти грішників, серед яких я перший». Але чи належно всі ми розуміємо їхнє значення?

Чому, повторюючи слова апостола Павла, ми кажемо про себе: «я – перший серед грішників»? Чи цим самим визнаємо ми власні гріхи найбільш тяжкими? Але розум наш буде намагатися це заперечувати, вказуючи на тиранів та людиновбивць, за наказом яких було знищено мільйони невинних людей. Він буде вказувати на богохульників та войовничих безбожників, на язичників, які приносили в жертву бісам навіть власних дітей. Буде вказувати на інших грішників і запитувати: невже твої гріхи є важчими, ніж їхні?

Що маємо відповідати на ці сумніви? Насправді ця відповідь є простою: кожен з нас наділений свободою волі та свободою вибору і саме тому кожен особисто несе відповідальність за власні гріхи. Якщо ти не вбивця, не ідолослужитель, не богохульник, якщо ти не винний у тих чи інших гріхах – то ти не несеш відповідальності за них перед Богом, коли подібне чинить хтось інший. Отже, якими б важкими не були би чужі гріхи – вони не ведуть тебе особисто до осудження і кари, якщо ти не став їх співучасником. За них відповідатимуть ті, хто їх вчинив.

Але так само і за твої гріхи ти особисто несеш відповідальність. Ти не можеш виправдатися чужим гріхом і сказати: «мій гріх менший», і в цьому знайти собі заспокоєння.

Всякий гріх – це вияв спротиву волі Божій, і як такий він сам у собі несе осудження і покарання. «Відплата за гріх – смерть, а дар Божий – життя вічне у Христі Ісусі, Господі нашому» (Рим. 6:23) – нагадує апостол Павло у Посланні до Римлян. І тому цілком природно, що у відносному порівнянні між гріховними вчинками різних людей ми можемо вказати на злочини більші та менші. Наприклад, кожен розсудливий погодиться, що сказане в неправедному гніві слово осудження – не те саме, що вчинене вбивство. Однак ця ж розсудливість спонукає нас визнати, що коли ми особисто грішимо, промовляючи неправедне слово гнівливого осудження, то хіба можемо знайти для нашого гріха виправдання в тому, що хтось чинить гірше, забираючи чуже життя?

«Хто ти, що осуджуєш чужого раба? Перед своїм Господом стоїть він або падає. I буде поставлений, бо Господь має силу поставити його» (Рим. 14:4) – так нагадує нам апостол Павло у Посланні до Римлян. Бог є Всевідаючий і Правосудний, тому Він знає вчинки кожного і визначає справедливу відплату за них. За обітницею Божою добродій не залишиться без нагороди, як і грішник – без покарання, якщо не покається. Однак увага наша має зосереджуватися не на чужих гріхах, а на наших особистих, бо саме за них буде судити нас Господь.

Нічиї гріхи, малі чи великі, відомі чи таємні, не впливають і не можуть вплинути на наше спасіння так згубно, як впливають наші особисті. Бо кожен з наших особистих гріхів, малий він чи великий, – веде нас до загибелі, якщо не переможемо його і не очистимо покаянням. І щоразу, коли перед Причастям у молитві промовляємо згадані на початку слова, сказані апостолом Павлом, ми повинні усвідомлювати, що вони означають, про що нагадують і від чого застерігають.

Адже так легко захопитися порівнянням себе з іншими грішниками, особливо коли маємо якісь добрі якості, зробили якість добрі справи, у чомусь виконали закон Божий. Хіба не підступає і до кожного з нас та спокуса, якій піддався фарисей з відомої притчі Спасителя? Бо цей фарисей бачив певні добрі діла, вчинені ним, і порівнюючи себе з митарем, якого вважав явним грішником, говорив: «Боже! Дякую Тобі, що я не такий, як інші люди, грабіжники, неправедні, перелюбники, або як цей митар» (Лк. 18:11).

І справді – він, мабуть, не був грабіжником чи перелюбником, не забирав під виглядом податків неналежне, наживаючись через злочин, як це було поширене серед митарів. Однак ніякі чужі гріхи – не є ознака нашої праведності. Якщо хтось є брудним з голови до ніг, а ми самі маємо лише брудні руки – то це не означає, що ми – чисті. Адже бруд все одно залишається брудом.

Тому якщо хочемо з кимось себе порівнювати – то маємо дивитися не на грішників, бо завжди побачимо когось, ніби гіршого за нас самих, і через це будемо, як фарисей, заспокоюватися удаваною доброчинністю. А нам слід порівнювати себе з Господом Ісусом Христом, з Його Пречистою Матір’ю та зі святими. Бо коли будемо з ними порівнювати себе – тоді побачимо, як багато нам ще не вистачає для досконалості, як глибоко ще ми перебуваємо у безодні гріха, скільки ще нам належить трудитися, щоби виправити себе. Однак, якщо цей шлях буде видаватися нам нездоланним, гріхи видаватимуться важкими і непереборними, то маємо не падати у відчай, але покладати надію на Бога. Бо Йому можливе й те, що не можливе для людини – Господь може грішника, який кається, очистити і освятити.

Приклад такої всесильності Божої ми бачимо, дорогі брати і сестри, з почутого нами євангельського читання про зцілення сліпого. Господь одним словом позбавляє його від сліпоти – але звершує це як відповідь на його прохання і на його вияв віри.

Хіба Спаситель не знає цього сліпця чи не знає, чого він бажає? Як Бог Всевідаючий, Він знає кожну людину і знає все про неї навіть повніше від неї самої. То чому Він ніби потребує гучного заклику, щоби звернути Свою увагу? Чому Спаситель ніби потребує пояснення, щоби довідатися, чого хоче той, хто звертається до Нього?

Насправді Бог чує слова, промовлені пошепки чи навіть без звуку, а лише в серці, і для Нього вони звучать так само явно, як і голосне волання. Наприклад, Спаситель зціляє кровоточиву жінку, яка нічого не вигукувала, але вірила: «Якщо доторкнусь хоч до одежі Його, то видужаю» (Мк. 5:28).

І цих слів віри потребує не Бог, щоби щось довідатися, але потребуємо ми самі, щоби виявити нашу віру. Бо віра без діл, як ми знаємо – мертва, як тіло без душі. І для того, щоби ми утвердилися у вірі, виявили її, Господь і дає нам можливість, коли запитує: «Чого ти хочеш від Мене?» (Лк. 18:41). Запитує не тому, що не знає, але щоби дати нам самим можливість у повноті усвідомити, чого ми бажаємо, до Кого звертаємося зі своїми прагненнями і від Кого отримуємо благодіяння.

Звернімо увагу, дорогі брати і сестри, і на таку деталь: коли сліпий голосно кричав, то люди з натовпу, який оточував Господа Ісуса Христа, примушували його мовчати. Але він кричав ще голосніше. Ця деталь євангельської розповіді повинна надихати і нас звертатися до Бога завжди, не звертаючи увагу ні на які зовнішні обмеження чи перешкоди.

Бо світ цей, який лежить у злі, постійно намагається стати між нами і Богом. Він робить все для того, щоби ми не зверталися до Бога. Він висміює нашу віру та піддає сумніву слово Боже і вчення Церкви. Він спокушає нас гріховними принадами або відлякує осудом за нібито «відсталість, неосвіченість, старомодність». Він краде наш час на пусті, неважливі, скороминучі турботи й піклування, щоби його не лишалося у нас на молитву, на читання Євангелія, на духовне життя. Він наводить на нас то надмірну заклопотаність, коли в неділю чи свято ми знаходимо сотню справ, що перешкоджають участі в Богослужінні, молитві, таїнствах, то лінивство чи втому, якими виправдовуємо себе, відкидаючи спільну чи особисту молитву на користь відпочинку.

Але маємо брати приклад зі сліпця, який усвідомлював, чого бажає від Спасителя, і голосно виявляв свою віру в Месію, хоча йому і намагалися перешкодити. Кожен з нас через гріх перебуває у засліпленні – ми не бачимо те, що насправді є, але натомість видіння та примари, сплетені гріховними пристрастями, сприймаємо, як щось істинне. Тож хоча порівняно мало хто з нас потребує зцілення тілесної сліпоти, але від засліплення духовного, яке є наслідком гріха, маємо потребу зцілитися усі ми.  Бо кожен з нас перед собою – перший серед грішників. Але якщо будемо звертатися до Бога про милість і проситимемо з вірою – то отримаємо від Нього все, що нам справді необхідно і на користь.

Амінь.

Поширити у соцмережах: