Проповіді

Друк

Проповідь Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Епіфанія у двадцять четверту неділю після П’ятидесятниці

Істинна віра в Бога ніколи не залишається без плоду, – Митрополит Епіфаній

Дорогі брати і сестри! Слава Ісусу Христу!

Євангельське читання цього недільного дня подає нам відразу два приклади, кожен з яких містить корисні для всіх настанови щодо нашого власного духовного життя. Адже саме в цьому – в отриманні настанов для виконання, у заохоченні до виправлення нашого життя, у застереженні від гріха та у спонуканні до діл праведності – полягає одне із завдань євангельської проповіді.

Тож перш ніж перейдемо безпосередньо до змісту почутого нами, поміркуймо про речі більш узагальнені, тобто про саме ставлення наше до євангельського тексту.

Прикро це бачити, але думаю ви погодитеся, що люди світу цього все більше і більше стають залежними від розваг, а головним у їхньому житті постає мірило задоволення. Відтак вони шукають, що прочитати для задоволення, що подивитися, що послухати, що зробити. В жертву ідолу задоволення приноситься і правда, і зміст, і моральність, не кажучи вже про змарнований час – значення набуває лише одне: приносить те чи інше приємність тут і зараз, чи ні.

Але навіть не християнин, навіть людина невіруюча в Бога, здатна зрозуміти просту істину: задоволення є річчю мінливою і суб’єктивною. Тобто те, що зараз приносить задоволення – завтра обертається трагічними наслідками, а так як мірилом задоволення є ми самі, то, бувши недосконалими та ураженими гріхом, ми не здатні правильно визначити – що є для нас добре, а що зле, що корисне, а що несе в собі шкоду.

Згадаймо, що коли змій спокусив праматір Єву, то вона, дивлячись на заборонений плід, побачила, «що дерево добре для їжі, і що воно приємне для очей і жадане, тому що дає знання; і взяла плодів його і їла; і дала також чоловікові своєму, і він їв» (Бут. 3:6). Отже, всяка спокуса, яка приходить в серце людини, обіцяє задоволення, а плід здійснення спокуси спочатку здається приємним і солодким. Однак гіркотою та стражданнями раніше чи пізніше обертається він для тих, хто спокусився.

Тому не приємність та задоволення слід нам ставити, як головне мірило, а правду, внутрішній, сутнісний зміст речей і явищ, та справжні наслідки, до яких вони ведуть.

Чому про це все ми говоримо зараз, після того, як почули слова з Євангелія? Тому, що слово Боже не є і не може бути просто ще однією інформацією, нестримний потік якої щодня загрожує якщо не потопити нас, то збити з ніг. Бо, на жаль, дуже часто те, що ми чуємо і читаємо з Книги книг – Біблії, – у свідомості нашій кладеться на один рівень з новинами, прочитаними у мережі, з побаченим у телевізорі, з якимись книгами, фільмами або із думками, почутим у розмовах з ближніми.

Насправді ж Євангеліє і все Священне Писання, як слово Боже, є не просто сповіщенням про давно минулі історичні події, розповіддю про життя давнього часу, збіркою повчань мудреців – таких книг людство зберігає багато, частину з них навіть особливо шанують серед різних народів. Безперечно, що у Біблії можемо знайти і опис історичних подій різних епох, і мудрі настанови, які навчають добру та застерігають від зла. Але Євангеліє стоїть вище за будь-яке людське повчання і сама священна історія є лише зовнішньою стороною, одежами, під якими міститься незміримо глибока сутність. Ця сутність – дія промислу Божого у світі, спрямування людства до спасіння та застереження його від омани й загибелі.

В один з попередніх недільних днів ми чули притчу Спасителя про багатого і Лазаря. У ній словами праотця Авраама Господь настановляє всіх нас, коли хочемо уникнути печальної долі безумного багача, – бути слухняними до науки, поданої нам через Священне Писання. А якщо ми не хочемо прийняти цю науку і жити у згоді з нею – то навіть безпосереднє споглядання якогось чуда не буде здатне зворушити наше закам’яніле серце.

Ось чому читати чи слухати слово Боже – не просто можливість для нас, якою можемо користатися або не користатися, але наш християнський обов’язок. Подумки поклавши руку на серце, глянувши в душу свою, поміркувавши над своїм життям – чи не прийдемо ми до висновку, що слово Боже ми читаємо мало, а ще менше приділяємо уваги тому, щоби додержуватися його?

Лише порівняймо, скільки часу ми витрачаємо на телевізійні новини, фільми або розважальні програми, скільки приділяємо уваги соціальним мережам та інтернет-сторінкам – і скільки вивченню слова Божого? Але хіба спасіння наше і вічне життя залежить так від поточних новин і дописів у Фейсбуці, як воно залежить від того, чи виконуємо ми Закон Божий?

То чому ми не приділяємо йому належної уваги? Можливо тому, що воно не розважає нас, не потурає нашим пристрастям, не схвалює наші гріховні звички, а навпаки – виявляє наші недоліки, спрямовує світло Божественної істини на те в нас самих, що ми хотіли би приховати у темряві від інших та від себе?

Так, справді, як каже апостол Павло у Посланні до Євреїв, «слово Боже живе i дієве, та гостріше від усякого меча двосічного: воно проникає до розділення душі й духу, суглобів i мізків, і судить помисли й наміри сердечні. I немає створіння, схованого від Нього, але все оголене і відкрите перед очима Його: Йому дамо звіт» (Євр. 4:12-13). Тому наше ставлення до цього слова має бути особливим – нам належить вивчати його, слухаючи та читаючи, і беручи його за настанову виправляти своє життя.

Саме тому перед читанням з Євангелія підноситься молитва, у якій просимо Господа Ісуса Христа: «Засвіти в серцях наших, Людинолюбний Владико, Богопізнання Твого нетлінне світло, і відкрий мислені очі наші на розуміння євангельської проповіді Твоєї. Всели нам страх блаженних заповідей Твоїх, щоб ми, подолавши всі тілесні похоті, провадили духовне життя і думали, і чинили все угодне Тобі».

Саме тому служитель літургії, єпископ чи священник, благословляючи диякона читати уривок з Євангелія, виголошує: «Бог, молитвами святого славного всехвального апостола і євангеліста … нехай дасть тобі слово благовістити силою великою на сповнення Євангелія улюбленого Сина Свого, Господа нашого Ісуса Христа». Тобто у Бога, Який є Автором Писання, просимо дати нам і правильне розуміння того, що ми почуємо, і сили сповнити, виконати почуте. Щоби слово Боже, засіяне в землю наших душ, не було викрадене дияволом, не заглушилося терням марних турбот віку цього, не висохло в душі через випробування, але добре вкоренилося і зросло, давши щедрі плоди.

З такими думками, з молитвою, з бажанням зрозуміти настанови Господні, відкриті нам через Священне Писання, щоби у кращий спосіб виконати їх, з проханням дати нам благодатну допомогу в звершенні Божих повелінь, належить нам приступати до слухання або прочитання біблійних слів. Бо інакше замість користі від почутого можемо лише примножити свої провини. Адже сказано апостолом Павлом у Посланні до Римлян: «Не слухачі закону праведні перед Богом, але виконавці закону виправдані будуть» (Рим 2:13). Також і Спаситель застерігає: «Якби Я не прийшов і не говорив їм, то не мали б гріха; а тепер не мають виправдання за гріх свій» (Ін. 15:22).

Які ж настанови ми отримуємо з почутого сьогодні читання євангельського? На двох прикладах ми отримуємо запевнення, що істинна віра в Бога ніколи не залишається без плоду. Перший приклад – зцілення хворої жінки, другий – воскрешення померлої дочки Іаїра.

Хвороба, яку мала жінка, і в наш час пов’язана із соромом, а тоді жінку, окрім цього почуття, зв’язував ще й старозавітній закон. Бо вона вважалася нечистою і через це ні сама не повинна була нікого торкатися, і ніхто не мав торкатися її. Тому соромилася вона вголос просити у Спасителя зцілення від хвороби, але була так натхненна вірою в те, що Христос може зцілити її, що вважала достатнім для отримання зцілення лише доторкнутися до краю одежі Його. Господь, як Всевідаючий і Всесильний, в мить таємничо зробив те, чого вона з вірою очікувала – але заради повчання багатьох побажав виявити жінку, щоби вона сама засвідчила все, що з нею сталося.

Якщо віра хворої жінки послужила на благо їй самій, то воскрешення дочки Іаїра показує нам приклад того, як віра одних може служити на благо іншим. Адже саме віра батька в те, що Господь Ісус Христос може зцілити помираючу, і молитва Іаїра до Спасителя, яку надихнула ця віра – принесли плоди навіть більші, ніж сподівався цей чоловік. Бо Син Божий не просто зцілив хвору – Він повернув до життя померлу.

Тож, дорогі брати і сестри, у цих двох прикладах і свідченнях ми повинні знайти і для себе настанову для зміцнення нашої віри. Шукаючи лікування від хвороби, жінка за дванадцять років витратила на лікарів усе, що мала, і не отримала полегшення. Але неможливе для людей є можливим для Бога, і тому вона за вірою зцілилася в одну мить – навіть не промовляючи вголос того, чого бажало її серце. Отже, коли за людським міркуванням щось нам здається недосяжним, нездійсненним, нездоланним – все одно маємо покладатися на Божу милість та мати тверду впевненість, що коли бажане нами справді нам на користь – Господь дасть нам необхідне у належний час.

Слід нам також турбуватися не лише про власні потреби, духовні та тілесні, але і про ближніх своїх. І турботу цю маємо виявляти серед іншого в нашій молитві до Бога, підкріпленій вірою. Адже така молитва є не просто способом сповістити Всевишнього про наші потреби – бо хіба ми можемо навіть на мить подумати, що Творець і Промислитель, Бог Всевідаючий і Всюдиприсутній не знає наших потреб? Знає, і навіть краще за нас самих, як Він знав потребу жінки у зціленні, хоча вона і не говорила про це, і як Він повернув до життя померлу, хоча батько просив лише про здоров’я хворої.

Молитва є способом виявити нашу віру та любов до Бога, вона нас самих утверджує в єдності з Ним. І тому коли щиро, з вірою, просимо – то одержимо навіть більше, ніж сподіваємося. За таке милосердя і людинолюбність Богу нашому слава на віки віків!

Амінь.

Поширити у соцмережах: