Проповіді

Друк

Проповідь Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Епіфанія у чотирнадцяту неділю після П’ятидесятниці

Церква приймає усіх такими, якими вони є – але за умови наявності прагнення змінитися, відкинути нечистий одяг гріха і зодягнутися у весільну одежу праведності, – Митрополит Епіфаній

Дорогі брати і сестри! Слава Ісусу Христу!

Притча про покликаних на весільне свято, яку ми чуємо сьогодні під час читання на Божественній літургії, була виголошена Спасителем відразу після притчі про злих виноградарів, яку ми чули минулого недільного дня і над якою тоді міркували. Але якщо у попередній притчі Господь Ісус Христос вживає образ робітників у винограднику, то у цій ми бачимо цілком інший образ – образ весільного святкування та запрошених на нього.

Які ж думки бажає Господь донести до слухачів – як безпосередньо до тих, хто чув Його тоді, за кілька днів до осудження на хресну смерть, так і до всіх, хто з покоління в покоління читає і чує слова Його притчі, записані у Євангелії від Матфея?

Найперше значення цієї притчі – пророчо-історичне. Бо весільне свято, яке цар влаштував для сина свого і на яке запрошує визначених завчасно гостей, посилаючи до них своїх слуг з проханням прийти – це є те наближення Царства Небесного, про яке сповістив Іоан Хреститель, це є саме пришестя у світ Сина Божого, Який воплотився, ставши також і Сином Людським. А запрошені на свято є ті, кому було провіщено завчасно через пророків, що прийде Спаситель світу, кому було дано Закон і Писання, і до кого зараз Бог послав Свого пророка, Хрестителя і Предтечу Іоана, а також до кого Спасителем були послані апостоли.

Однак справдилося на них слово Боже, сказане на початку Євангелія від Іоана: «До своїх прийшов, і свої Його не прийняли. А тим, які прийняли Його, що вірують в ім’я Його, дав силу дітьми Божими бути, які не від крови, не від похоті плотської, не від хотіння чоловічого, а від Бога народилися» (Ін. 1:11-13). Спаситель прийшов до загиблих овець дому Ізраїлевого (Мф. 15:24), але ті, хто мав найперше впізнати час виконання пророцтв та прийняти Того, про Кого говорив Мойсей та пророки – не прийняли Його.

Отже, Господь Ісус Христос прямо провіщає мудрецям і старійшинам народу, бо саме до них звернені слова притч про двох синів, про злих виноградарів, і цієї, про покликаних на весілля: ви є ті, кого було завчасно запрошено на свято, але замість нього ви обрали суєту світу цього. Ви були покликані до царя, і покликані не на суд, чи на працю, чи на ще щось, про що могли би сказати: «це є тягар для нас і важко його нам понести», а покликані на святкування, на весілля, на бенкет! І не можете сказати, що не знали ви про свято, яке готується, адже були запрошені на нього завчасно, і тепер прийшли до вас слуги, щоби покликати, бо все вже приготовлене, над чим ви навіть не трудилися і про що не турбувалися.

Однак не лише не приймають запрошення ті, хто був завчасно сповіщений і хто знав, що наближається час святкування, проте обрав замість нього свої поля і торгівлю. Навіть до того доходять, що нападають на посланих слуг царських і вбивають їх.

Тому господар убивць тих справедливо карає, а слугам каже зібрати на свято усіх, кого тільки побачать. Тим самим Спаситель провіщає, що замість законовчителів і старійшин, які за своїм покликанням і наявними знаннями першими мали би впізнати Месію, до Царства Божого першими входять грішники, які розкаялися. «Ісус говорить їм: істинно кажу вам, що митарі і блудниці поперед вас йдуть у Царство Боже. Бо прийшов до вас Іоан Хреститель дорогою праведности, і ви не повірили йому, а митарі та блудниці повірили йому; ви ж, і бачивши це, не розкаялися і потім, щоб повірити йому» (Мф. 21:31-32) – промовив Спаситель якраз до слухачів цієї притчі. Отже, так безпосередньо справдилася вона, бо законовчителі та старійшини відкинули Месію, а багато грішників, коли почули звернене до них слово Євангелія, навернулися.

Однак цим одним не вичерпується пророчо-історичне тлумачення притчі, адже вона має і більш широкий контекст. Бо хоча Месія був обіцяний і найперше прийшов до синів дому Ізраїля, але Він через проповідь Євангелія покликав до Царства Свого усі народи, все людство. І якщо у старозавітній час істинне богопізнання, богослужіння та проповідь Закону були поширені лише серед одного народу, то від часу пришестя у світ Сина Божого істина викрита для прийняття усіма народами, кожною людиною.

Тому Спаситель і промовляє до учеників та до всіх: «Кажу ж вам, що багато прийдуть зі сходу й заходу і возляжуть з Авраамом, Ісааком і Яковом у Царстві Небесному; а сини Царства вигнані будуть у пітьму непроглядну: там буде плач і скрегіт зубів» (Мф. 8:11-12). Бо не плотське походження, не приналежність до якогось роду, але виключно віра, прийняття євангельського заклику до покаяння і оновлення відкривають для кожної людини можливість увійти до Царства Божого, на весільне свято Христа-Жениха і Його Нареченої-Церкви.

На цьому образі також слід окремо зосередитися, адже не випадково весільне свято вживається, як метафора Царства Небесного. Бо Господь Ісус Христос є Той істинний Син Царя, Небесного Отця, Який приймає Церкву, спільноту вірних, як Свою Наречену. Про це особливо докладно говорить апостол Павло у 5-ій главі свого Послання до Ефесян, коли таїнство шлюбу, союз чоловіка і жінки, порівнює з таїнством єднання Христа і Його Церкви. Тому весільне свято, про яке говориться у притчі – це є новозавітна Церква, до якої послані Богом проповідники через слово Євангелія закликають усіх.

І тут ми вже бачимо настанову не лише пророчу й історичну, але те, що торкається також безпосередньо кожного з нас. Бо всі ми є ті запрошені на свято, яких зібрано звідусіль, як сказано: «І раби ті, вийшовши на дороги, зібрали всіх, кого тільки знайшли, і злих і добрих; і весілля наповнилося гостями» (Мф. 22:10). Зверніть увагу на це слово: «зібрали всіх, кого тільки знайшли, і злих і добрих». Воно означає, що хоча ми і перебуваємо в Церкві, як гості перебували на весільному святі, але не через те, що ми особливо достойні цього, а тому, що такою є милість Царя Небесного.

Церква, як спільнота вірних, є зібранням не лише одних добрих, не лише одних праведників, не лише самих достойних. Ми часто повторюємо, що двері нашої Церкви відкриті для всіх, і Церква приймає усіх такими, якими вони є – але не безумовно! Умова ж є – прагнення змінитися, відкинути нечистий одяг гріха і зодягнутися у весільну одежу праведності. І притча, яку ми сьогодні чуємо, нам пояснює, що відкритою Церква повинна бути для всякої людини, але залишитися в ній для вічності можуть лише ті, хто готові до переміни, хто, почувши заклик, не лише відгукнувся на нього, але й належно приготувався, перемінивши свій одяг на святковий.

Цей важливий момент маємо підкреслити і на ньому особливо зосередитися, адже у сучасному світі дуже часто ставлення до Церкви позначене двома однаково хибними крайнощами. Одні вважають її чимось ізольованим від світу, зібранням лише для особливо обраних. А інші прагнуть бачити Церкву лише як благодійну соціальну інституцію, різновид клубу за інтересами чи як кружок психологічної терапії. Останні часто вимагають, щоби Церква змінилася у самій своїй природі та дозволила грішникам залишатися такими, якими вони є.

Притча, яку ми сьогодні чуємо, дає нам підставу відкидати обидві ці крайнощі. Бо водночас Церква в жодному разі не може перетворюватися на своєрідний «елітний клуб», на зібрання тих, хто за будь-якою ознакою вважає себе кращими за інших. Бо коли вона ставатиме на такий шлях – вона йтиме засудженою дорогою фарисеїв, які вважали себе більш праведними, більш гідними, більш досконалими, ніж інші люди.

Усі ми – зібрані на роздоріжжях. Усі ми – ті «злі та добрі», яких слуги царські скликали на свято. Ми є членами Церкви не тому, що гідні цього, що заслуговуємо на таку честь чи винагородженні цим привілеєм за нашу мудрість, таланти чи добрі діла. Ми належимо до Церкви виключно з милості Божої, а тому маємо не стільки пишатися цим, скільки відчувати, яку велику відповідальність на нас накладає це покликання.

Разом з тим Церква не може бути тим місцем, де людина залишається такою ж, якою вона була і поза Церквою. Бо в чому тоді сенс Церкви? В тому, щоби бути відкритою для всіх, але спонукати тих, хто приходить до неї, перемінитися, зцілюватися від гріхів та успадкувати вічне блаженне життя. Якщо Церква справедливо іменується лікарнею, то вона очевидно повинна бути відкритою для будь-кого хворого. Але хіба доброю лікарнею назвуть таку, в якій хворі не лікуються, не стають здоровими, а зберігають свої хвороби і навіть набувають нових, та ще й пишаються цим?

Дорогі брати і сестри!

Спаситель через Євангеліє звертається до кожного з нас: «Ви – сіль землі. Якщо ж сіль втратить силу, то чим зробиш її солоною? Вона вже ні до чого не придатна, хіба що бути викинутою геть на потоптання людям» (Мф. 5:13); «Сіль – добра річ; але якщо сіль утратить силу, то чим осолиться? Ні в землю, ні на гній не придатна; геть висипають її. Хто має вуха слухати, нехай слухає!» (Лк. 14:34-35). Тож маймо вуха наші та серця відкриті до слухання! Нас покликано до Царя, і покликано не на рабську працю чи на осудження – а на свято, покликано не через нашу гідність чи заслуги, а з любові та милості Божої. Одне, що вимагається від нас – не зганьбити свого покликання, перемінити свій гріховний одяг на світлу одежу чеснот і праведності. І тоді, замість справедливого осудження за гріхи наші, ми успадкуємо радість вічного блаженного життя з Богом, Якому і слава навіки.

Амінь!

Поширити у соцмережах: