Статті

Друк

Як Вишгородська ікона Божої Матері стала Володимирською? Про підміну понять та історії

999999Як Вишгородська ікона Божої Матері стала Володимирською? Про підміну понять та історії.

На Священну Синоді 21 серпня Православна Церква України встановила святкування Вишгородської ікони Божої матері, яку у 1155 році Володимирсько-Суздальський князь Андрій Боголюбський викрав та вивіз до Володимира-на-Клязьмі. Про це повідомляється в офіційному зведенні пресслужби ПЦУ.

У Православній Церкві України підкреслили, що у 1155 році Володимирсько-Суздальський князь Андрій Боголюбський викрав Вишгородську ікону Божої Матері та вивіз спочатку до села Боголюбово, а пізніше – до Володимира-на-Клязьмі, через що ікону почали називати «Володимирська».

Через те, що всі три дні вшанування Вишгородської (Володимирської) ікони Божої Матері – 3 червня, 6 липня та 8 вересня (за новим стилем) пов’язані з Москвою (зустріч ікони та визволення від Тамерлана в 1395 році, визволення від ординського хана Ахмата в 1480 році та кримського хана Махмет-Гірея в 1521 році) у ПЦУ визначили  15 квітня (28 квітня за новим стилем) днем святкування на честь Вишгородської ікони Божої Матері, який тепер, буде пов’язаний з історичними подіями українського православ’я. Адже в цей день  вшановують пам’ять святого благовірного великого князя Київського Мстислава Володимировича, у святому Хрещенні Федора.

Синодальна календарна комісія ПЦУ тепер внесе до Місяцеслова Православної Церкви України день святкування на честь Вишгородської ікони Божої Матері 15 квітня (28 квітня за новим стилем) та вилучить попередні дні святкування (3 червня, 6 липня та 8 вересня за новим стилем), які були пов’язані із Москвою.

Православна Церква свято шанує Вишгородську (Володимирську) ікону Божої Матері. Але чому на цій богородичній іконі ми бачимо її назву то «Вишгородська», то «Володимирська»? Цей безперечно духовний скарб давньоруської духовності і культури має підстави зватися Вишгородською іконою Божої Матері.

У статті автор окреслює головні причини непорозуміння щодо питання назви ікони Божої Матері. Вміле і дієве перекручування назв «Вишгородська», «Володимирська», нагадує систематичне спотворення і маніпулювання історією на користь тієї держави, якої, в часи перебування цієї святині поблизу Києва, просто не існувало. В ході написання статті автор звертався до праці І. В. Діяка "Україна – Росія" [13].

Для кращого розуміння історії Вишгородської ікони Божої Матері звернімося до джерел, які докладно нам про неї розповідають. Дивовижна історія цієї ікони бере свій початок із Константинополя – столиці Візантійської імперії часів її розквіту. Церковна традиція відносить появу цієї ікони до І століття, вважаючи її автором апостола Луку, який за своїм фахом був лікарем. Серед тих, хто наважився відтворити образ Божої Матері, він був єдиним свідком її земної подоби. Тому всі богородичні ікони (розповсюджені у Православ'ї) та скульптурні зображення Діви Марії (у Католицизмі) – це відтворення образу Богородиці вперше засвідченого апостолом Лукою. Згідно передання ця ікона була написана апостолом на дошці від стола, за яким сидів за трапезою Спаситель з Пречистою Матір'ю і праведним Йосифом. Божа Мати, побачивши цей образ, промовила: «Віднині ублажатимуть Мене всі роди. Благодать Народженого від Мене й Моя нехай буде з цією іконою» [12]. Ікона писана на липовій дошці, мала первісний розмір 78х55 см. За даними реставраційних робіт 1918 року, її перемальовували кілька разів. Недоторканними лишилися тільки лик Богородиці маленького Ісуса [12].

Згідно передання, за імператора Феодосія молодшого (450 р.) ікона була принесена з Єрусалима в Константинополь, а на початку XII століття з Константинополя привезена в Київ. Патріарх Царгородський Лука Хризоверх надіслав її великому князю Юрію Володимировичу Довгорукому і вона була поставлена в Дівочому монастирі міста Вишгорода – давнього помісного уділу святої рівноапостольної великої княгині Ольги. Київський князь Юрій Долгорукий спорудив для ікони храм. Вишгород був на той час улюбленим місцем перебування київських князів, яких давно приворожила навколишня краса і де можна було почувати себе в безпеці. До того ж Вишгород був центром паломництва, після того як у місті поховали перших київських святих Бориса й Гліба, підступно вбитих Святополком (Окаянним).

Але затрималась ікона у Вишгороді ненадовго. За київський престол продовжувалися чвари між князями, містом інколи володіло кілька князів на рік, кожен з яких претендував на верховенство в династії Рюриковичів. 1155 року син Юрія Долгорукого Володимиро-Суздальський князь Андрій, на прізвисько Боголюбський, зруйнував частину Києва і викравши ікону, вивіз її до Володимира-на-Клязьмі. На жаль, з того часу ікона Вишгородської Богородиці більше не поверталася до України, як і інші культурні цінності, котрі вивозилися з України нащадками цього князя.

Син Юрія Довгорукого Андрій Боголюбський в 1155 році помістив ікону у збудованому ним відомому Успенському соборі міста Володимира. Відтоді ікона отримала ймення Володимирської. В 1395 році ікону вивезено до Москви. 1237 року монголо-татарське військо на чолі з ханом Батиєм зруйнувало Суздаль, Володимир, Рязань і викрало золотий оклад (ризу) ікони Вишгородської Богородиці, оздоблений коштовним камінням. Ще через півтора століття військо хана Тохтамиша вдруге пограбувало цю ікону, знову поцупивши дорогоцінний оклад. Врешті наприкінці XIII століття ікону переносять в Успенський собор Московського Кремля, але після 1395 року знову повертають у Володимир, де вона зберігається майже ціле століття. 1480 року її назавжди переносять у Москву. 1930 року вона потрапляє до Державного історичного музею, а пізніше – у Третьяковську галерею, де перебуває і зараз.

А тепер про спотворення і маніпулювання історією. Погляньмо на тропар, який співають в день вшанування цього образу в Російській Православній Церкві і УПЦ Московського Патріархату (з місячної Мінеї): «Днесь светло красуется славнейший град Москва, яко зарю солнечную, восприемши, Владычице, чудотворную Твою икону, к нейже ныне мы притекающе и молящеся Тебе, взываем сыце: о пречудная Владычице Богородице! Молися из Тебе воплощенному Христу Богу нашему, да избавит град сей и вся грады и страны христианския невредимы от всех навет вражиих и спасет души наша, яко Милосерд" [6, с. 228 – 229].

Стихира перед 50-м псалмом своїм політичним нахилом перегукується з тропарем свята: «Готовися, всечестный граде Москва, на сретение Девы Богоматере: се бо грядет к тебе светлое великое солнце от врат затворенных. Тьма убо скорби твоея отгоняется, свет же твоего веселия исполняется, буря супротивных ветров уставляется, мужие и священницы в печалех сладкое утишение приемлют…» [6, с. 230].

Молячись до Пресвятої Богородиці, «руський народ» просить не лише для града Москви миру і захисту від нападів ворогів, але й взивають до Всехвальної «избавити вся грады и страны христианския от всех намет вражих…». Але ж молитися цн одне, а робити – інше. На жаль, важко віднайти у боголюбських братню любов до інших міст і країн християнських, а тим паче до України. І не лише в зараз, але колись, коли наш сусід звався «Великим князівством Московським», «Московією татарського періоду», «Московією», «Великоросією», «Росією Петровською», «Російською імперією», «Радянською Росією».

В історії СРСР виникла теза, яку досі поділяє і просуває сучасна Росія: «Від Київської Русі йде безперервна тисячолітня лінія історичного розвитку до Московської Русі ХV – ХVII ст., до Російської імперії ХVIII – початку XX ст. і через Велику Жовтневу соціалістичну революцію до нашого Союзу Радянських Соціалістичних Республік, у якому найбільша його частина – Російська Радянська Федеративна Соціалістична Республіка, а також Білорусія зберегли найдавніше ймення Русі» [2, с. 33]. Російська політика має свою точку зору історичну, згідно якої – Росія це «особлива цивілізація», котра «наслідує й продовжує тисячолітню традицію Київської Русі і Московського царства, Російської імперії, і Союзу РСР» [1, с. 50].

У політичних цілях найбільш активно експлуатують тему Русі прихильники Російської Православної Церкви в Україні: «Киевская Русь, колыбель трех славянских народов, должна выжить, должна сохранить лицо» – глаголить митрополит Одеський та Ізмаїльський УПЦ Москловського Патріархату Агафангел. І тут же маніпулює навіть святими: «Преподобный Серафим Саровский говорил о том, что Россия воскреснет. Я думаю, она воскреснет не той Россией, которой была, а станет новой Русью. И когда мы видим возрождающиеся по всей Руси храмы и обители, мы мысленно возвращаемся к той России, которой она была до 1917 года» [7].

Отже, нова Київська Русь після «возз'єднання східнослов'янської цивілізації» вбачається у вигляді Російської імперії до 1917 р., в чому, взагалі-то, немає нічого дивного. Адже в Росії, як уже зазначалося вище, і наука, і політика, і пропаганда, і навіть Церква завжди обстоювали думку про виключну приналежність спадщини Київської Русі до історії Росії. Однак вже з кінця XIX ст. завдяки зусиллям українських істориків ця російська концепція захиталася. Особливо зараз, коли рівень українського самоусвідомлення сягнув такої висоти, що українство активно включилося до політичної боротьби. І саме з тих часів політичними символами українства є забуті раніше символи Київської Русі, починаючи з тризуба – князівського знаку Володимира Великого і його нащадків і закінчуючи прапором.

Продовжуючи «офіційну схему» історії Росії, що затвердилася за царських часів, сучасні російські посібники з історії розглядають Київську Русь як початок історії Російської держави. Щоправда, концепції, нібито росіяни складали населення Київської Русі чи вийшли з єдиного давньоруського народу, в різні часи піддавалися сумніву. Однак завжди непорушною істиною вважався спадкоємний зв'язок між Київською Руссю та Володимиро-Суздальською землею – справжньою колискою великоруського народу, з якої в подальшому виросло Московське царство.

З моменту виділення Володимиро-Суздалыцини в окреме князівство значно прискорюється процес його слов'янізації. Засновник Москви Юрій Долгорукий, коли став київським князем, активно переводив на північний схід урядовців, книжників, будівельників, щедро роздаючи їм землі. В цьому немає нічого дивного, адже Юрій Долгорукий не почувався впевненим у Києві, тому намагався максимально укріпити власну князівську «отчину». В.Татищев у своєму зводі "История российская с самых древнейших времен" зазначав, що Юрій Долгорукий розпочав на Суздальщині будівництво багатьох нових міст. Аби їх заселити, він збирав людей звідусіль, даючи їм «немалую ссуду» і «благодаря этому в города его приходили во множестве не только русские, но и болгары, мордва и венгры и "пределы яко многими тысячами людей наповняли» [4, с. 292].

Проте у 1157 р. незадоволені політикою викачування ресурсів з Києва до Володимиро-Суздальського князівства кияни повстали проти суздальських гарнізонів і знищили Юрія Долгорукого. Його наступник Андрій Боголюбський продовжив політику укріплення Володимиро-Суздальського князівства. Російські історики прямо називали цей процес колонізацією неслов'янських територій: «Сам Андрей Боголюбский хвалился своей колонизаторскою деятельностью. Задумав основать во Владимире на Клязьме особую русскую митрополию, независимую от Киевской, князь говорил своим боярам: "Я всю Белую (Суздальскую) Русь городами и селами великими населил и многолюдной учинил» [4, с. 291].

Як уже зазначалося, серед переселенців тепер було чимало вихідців з південного заходу, тобто з Київської Русі. Багато нових міст отримали назви, звідки походили ці нові колоністи. У Росії з'явилися свої Переяславль, Звенигород, Галич, Вишгород... Все будувалося за південноруським (українським) зразком. Навіть сам Володимир-на-Клязьмі називали «північним Києвом». Вплив був настільки масштабним, що культура Русі з того часу закладалася до російської культури. Але хіба ця колонізація свідчить про етнічну єдність наших народів? Українці були лише однією з цеглин у російському фундаменті. До того ж не найбільшою цеглиною. Адже всього через кілька десятиліть володимиро-суздальські війська без будь-яких застережень будуть грабувати Київ, вважаючи його цілком чужим для себе містом.

Син Юрія Долгорукого і половецької князівни Андрій Боголюбський виявився «гідним» продовжувачем справи батька. Його війська здобули Київ і спустошили місто, як звичайні завойовники. Показово, що заволодівши Києвом, Андрій Боголюбський не залишив за собою ані самого міста, ані інших земель Русі. Напевно вважав, що вони зі своїми традиціями і населенням не підходять для держави, котру він будував. Принаймні Ключевський спеціально наголошував на великій різниці між відношенням до погрому Києва, яке виявилося в українських і російських землях: «Взяли Киев "копьем" и "на щит", приступом, и разграбили его. Победители, по рассказу летописца, не щадили ничего в Киеве, ни храмов, ни жен, ни детей: были тогда в Киеве на всех людях стон и туга, скорбь неутешная и слезы непрестанные» [4, с. 320].

Літописець передав загальне в українських землях враження від погрому Києва. Місцевий люд пережив справжній шок. І тому не дивно, що коли 1173 року суздальці спробували повторити похід на Київ, проти них виступила ціла коаліція: кияни, волиняни, галичани... Дізнавшись про це, суздальці припинили облогу Вишгорода, який тримався дев'ять тижнів, і повернули назад: «Так возвратилась вся сила Андрея, князя суздальского, говорит летописец; собрал он все земли, и войску его не было числа; пришли они с высокомыслием и со смирением отошли в домы свои» [8, с. 526].

Російсько-радянська історіографія завжди намагалася не помічати цього єднання українських земель проти суздальських військ. Адже тоді довелося б визнати й подальші наслідки цих потуг. «В Южной Руси – писав М. Костомаров, – пробуждается как будто сознание единства Южной Руси; Русская (Киевская) земля пристает к Роману (князю Галицькому і Володимирському – авт.); к нему пристают черные клобуки; из всех городов русских приехали к нему люди, признают его... Народ южнорусский искал уже лица, около которого хотел сгруппироваться в единстве своей национальности» [5, с. 81].

Наказ Андрія Боголюбського про здобуття Києва і подальший погром, що вчинили його війська на півдні, базувалися на тому, що суздальці також абсолютно не сприймали київського життя. Коли у 1154 року Юрій Долгорукий закріпився в Києві, Андрій, як самий надійний з його синів, князював поряд у Вишгороді. Однак все місцеве виявилося йому чужим, а особливо традиції та порядки, що обмежували владу князя над підданими. Тому Андрій, у цілковитій таємниці навіть від свого батька, повернувся до Суздальщини: «Андрей, по совету шурьев своих, Кучковичей, удалился в землю Суздальскую, менее образованную, но гораздо спокойнейшую других. Там он родился и был воспитан; там народ еще не изъявлял мятежного духа, не судил и не менял государей, но повиновался им усердно и сражался за них мужественно» [3, с. 207]. Саме тоді він прихопив з собою Вишгородську ікону Божої Матері, відому тепер головно як Володимирська. Наслідуючи свого князя, 1169 р. суздальські війська викрали з Києва чимало християнських цінностей. Зокрема, покров Богоматері. Посланник Андрія Боголюбського ігумен Федір відвіз її разом з іншими вкраденими святинями до Візантії. В обмін на такі дари Константинопольський Патріарх надав Федору титул Ростово-Суздальського єпископа, але в створенні окремої від Києва Володимирської митрополії знову відмовив. З огляду на все це прізвисько князя «Боголюбський» ну аж ніяк не окреслювало його любов до Бога, адже спочатку потрібно полюбити того, кого бачиш,  ближнього свого. Викравши ікону Богородиці достойнішим прізвиськом для князя Андрія є лише – «Богокрадський».

М. Покровський та деякі інші історики не даремно вважають 1169 р. і всі інші пізніші походи суздальців на Київ початком російської державності. Андрій Боголюбський «основал новое Великое княжение Суздальское, или Владимирское, и приготовил Россию северо-восточную быть, так сказать, истинным сердцем государства нашего, оставив полуденную (тобто Південну Русь – Україну – авт.) в жертву бедствиям и раздорам кровопролитным» [3, с. 207].

Вище ми вже побачили, хто і навіщо привніс це кровопролиття до Києва. Так чи інакше, але колишня північно-східна колонія Києва силою зброї підірвала вплив центру і створила окрему державу: "...Ослепленный пристрастием к северо-восточному краю, он (Андрій Боголюбський – авт.) хотел основать там новое сильное государство, нежели восстановить могущество древнего на юге" [3, с. 226].

Як бачимо, історія Росії та її народу не вписується в шовіністичну концепцію 1000-літньої російської держави. Не мають під собою підстав балачки про єдиний давньоруський народ, з якого під впливом польсько-литовської влади начебто відокремилися українці. Навпаки, росіяни та українці з самого початку формувалися як окремі східнослов'янські народи. Неможливо говорити про якесь продовження Володимиро-Суздальською землею, і пізніше Москвою, традицій Русі з центром у Києві. Виявляється, що з самого свого початку російська державна машина будувалася на зовсім інших засадах. Її наріжним каменем була жорстка одноосібна влада монарха і схильність до постійної територіальної експансії під різноманітними гаслами. І першою самостійною акцією, котра вивела нову російську державу на політичну арену, стали військові походи на Київ. Наслідком чого і було викрадення Андрієм Боголюбським ікони Божої Матері Вишгородської.

Синод Православної Церкви України визначив 15 квітня (28 квітня за новим стилем) днем святкування на честь Вишгородської ікони Божої Матері. Хочеться, щоб рано чи пізно в церковному календарі з'явилася ще одна пам’ятна дата – повернення ікони Божої Матері до міста Вишгорода. В цьому нашому народу нехай допоможе Господь, за молитвами Пречистої Своєї Матері.

Список джерел і літератури

1.Зюганов Г. Россия – Родина моя: идеология государственного патриотизма. – М., 1996.

2.Історія СРСР. – К., 1986.

3.Карамзин Н. Предания веков. – М., 1988.

4.Ключевский В. Сочинения в 9 томах. – М., 1987. – Т. 1.

5.Костомаров Н. Исторические произведения. Автобиография. – К.,1989.

6.Минея Годичная (12 томов). Издательство Московской патриархии Русской Православной Церкви. – М., 2011. – Июнь. Часть 2. – 614 с.

7.Россия станет новой Русью // Русь державная.–1998. – № 6 (50).

8.Соловьев С. Сочинения. – М., 1988. – Т. 1.

9.Любовью и единением спасемся // Армия. – 2000. – №3.

10.Викрадена Андрієм Боголюбським ікона Володимирської (Вишгородської) Богородиці повернеться в Україну як точна копія. [Електронний ресурс] // Релігія в Україні. – Режим доступу : http://www.religion.in.ua/news/ukrainian_news/18576-vikradena-andriyem-bogolyubskim-ikona-volodimirskoyi-vishgorodskoyi-bogorodici-povernetsya-v-ukrayinu-yak-tochna-kopiya.html

11.Володимирська ікона Божої Матері. [Електронний ресурс] // Всеукраїнська газета Вісник. – Режим доступу : http://visnyk.lutsk.ua/2010/07/09/10295/

12.Історія Вишгородської ікони Божої Матері. [Електронний ресурс] // Оранта. – Режим доступу : http://oranta.org/index.php?option=com_content&;view=article&id=324:istorija-vyshgorodskoji-ikony-bozhoji-materi&catid=35:istorychni-postati-cat&Itemid=48

13.Україна-Росія. [Електронний ресурс] // До українців. – Режим доступу : http://oranta.org/index.php?option=com_content&;view=article&id=324:istorija-vyshgorodskoji-ikony-bozhoji-materi&catid=35:istorychni-postati-cat&Itemid=48

 

священик Іван Сидор, кандидат наук з богослів'я

Поширити у соцмережах: