Проповіді

Друк

Послання Предстоятеля з нагоди 1032-ліття Хрещення Руси-України і 400-ліття рукоположення святителя Іова на Митрополита Київського і всієї Руси та відновлення ієрархії православної Київської Митрополії

Дорогі браття і сестри!

Слава Ісусу Христу!

 

Сердечно вітаю усіх вас з визначною подією для Української Православної Церкви і всього українського народу – 1032-ю річницею Хрещення Руси-України!

Зміст та вагомість цієї події можемо порівняти із значенням для кожного з нас особисто прийняття Таїнства Хрещення. Адже як для кожної людини, яка приймає його, воно стає другим народженням, так і для всього нашого народу Хрещення, звершене за повелінням та особистим прикладом благовірного князя Володимира, відкрило двері до пізнання Істини та до життя згідно із Законом Божим, до зростання у чеснотах та до побудови держави своєї на засадах правди і любові до ближніх.

Беззаперечним історичним фактом є те, що слово євангельської проповіді було промовлене в українських землях ще в часи апостольські. Святий апостол Андрій Первозванний за жеребом був посланий проповідувати у краї причорноморські. Тож, виконуючи свою місію, він прибув до Криму, а потім, як свідчить літопис, вирушив вгору Дніпром.

Київський Собор, який відбувався 1621 року, у часи відродження Української Православної Церкви, 400-ліття чого ми нині також вшановуємо, – у таких словах ствердив апостольське походження християнства на українській землі: «Святий апостол Андрій – перший Архиєпископ Константинопольський, Патріарх Вселенський і Апостол Український. На київських горах стояли ноги його, і очі його Україну бачили, а уста благословляли, і насіння віри він у нас насадив. Воістину Україна нічим не менша від інших східних народів, бо і в ній проповідував Апостол».

Від часу цієї першої проповіді неперервно слово Христове благовіствувалося в українських землях. Християнські громади, а потім навіть цілі єпархії, діяли у Криму та північному Причорномор’ї, слово Боже ширилося далі на північ, так що вже у другій половині IX століття князь Київський Оскольд сам прийняв хрещення з іменем Миколай і розпочав хрещення своєї держави, за що постраждав і прийняв мученицький вінець. Протягом цілого наступного століття християнство продовжувало ширитися в землях Руси, і бабця святого Володимира, княгиня Ольга, як досвітня зірка провіщає початок дня – особистим наверненням і християнським життям та сприянням проповіді підготувала подію остаточного утвердження Руси-України в Христовій вірі через Хрещення 988 року.

Отже, і особисте хрещення великого князя Володимира, і хрещення Києва та всієї Руси були підготовлені попередніми століттями проповіді, подвижництва, сповідництва та мучеництва. Вони були усвідомленим вибором – вийти від темряви до світла, змінити своє життя, послідувати заповідям Закону Божого.

Однак те, що православне християнство і до князя Володимира вже було глибоко вкорінене в Руси, ніяк не применшує, а навпаки – підкреслює та звеличує особистий подвиг нашого великого просвітителя. Бо він не лише сам особисто пізнав істину, але з допомогою Божою докорінно змінив основи давньої Київської держави, поклавши, як наріжний камінь у її розбудову, настанови слова Божого і науку Церкви Христової.

Цим він подає приклад своїм нащадкам – і нам, і всім поколінням українського народу. Бо якщо бажаємо розбудовувати свою державу на благо, щоби праця наша була успішною і давала плоди добрі не лише для життя у віці цьому, але приводила і до спасіння та життя вічного – то маємо вчитися у нашого просвітителя. Бо він і пристрасті свої вгамував, і милосердя навчився, і ставши християнином – був ним не лише за іменем, але жив за заповідями Божими й інших навчав словом та власним прикладом. Він дбав про єдність свого народу, прагнув миру та добрих відносин з усіма сусідніми народами, але при потребі міцно стояв, обороняючи Русь від супротивників.

Саме тому ми і святкуємо день Хрещення Руси-України сьогодні, сполучаючи його з днем пам’яті рівноапостольного князя Володимира – бо цей святий є ніби хрещеним батьком для всього нашого народу, він своїм прикладом надихає нас так само жити за вірою та на християнських засадах розбудовувати наше суспільне і державне життя. Тому разом зі святителем Київським Іларіоном Русичем словами його «Слова про Закон і Благодать» сьогодні до благовірного князя Володимира, нашого батька і хрестителя, звертаємося, виголошуючи: «Встань, о чесная главо, з гробу твого, встань! Струси сон! Не вмер бо єси, а спиш до спільного всім устання. Встань! Не вмер єси, бо годі тобі вмерти, увірувавши в Христа, Життя всього світу. Струси сон, возведи очі, поглянь, якої тебе честі Господь там сподобив і на землі не безпам’ятного зоставив […]

Поглянь на онуків твоїх і правнуків, як живуть, як хранить їх Господь, як благовір’я додержуються, заповіданого тобою, як у святі церкви учащають, як славлять Христа, як поклоняються імені Його! Поглянь же і на город, як сяє величчю! Поглянь, як церкви квітнуть! Поглянь, як християнство росте! Поглянь, як город іконами святих освітлюється і виблискує, як тиміаном пахне, як хвалами і богослужіннями і співом святим олунюється!

І се все бачучи, возрадуйся і возвеселися і восхвали благого Бога, всього сього Сотворителя. Хай і не тілом, так духом дає тобі Господь побачити все се. Тим бо радуйся і веселися, що насіння твоєї віри, посіяне тобою, не висушилося спекою невір’я, а дощем Божої помочі зволожилося і рясно розбуялось».

Такими словами хвалячи нашого рівноапостольного просвітителя, маємо і самі гідно трудитися. Щоби віра наша християнська православна – зміцнювалася, щоби життя наше – відповідало цій вірі та на ній утверджувалося, щоби живучи, трудилися і дбали ми не лише про себе і про сьогоднішній день, але працювали на благо ближніх і всього українського народу та заради осягнення блаженного життя вічного. Бо все земне – мине, але від того, як потрудимося у віці цьому, виконуючи заповіді Божі, залежить, яке вічне життя, блаженне чи у тіні смертній, ми успадкуємо.

Разом зі святителем Іларіоном Русичем молитовно звернімося знову до рівноапостольного великого князя Володимира: «Помолися за землю свою і за людей тих, над якими благовірно владарював. Хай сохранить їх Бог у мирі й у благовір’ї, переданім тобою! І хай славиться в них правовір’я! І хай відкидається всіляке єретицтво! І хай убереже їх Господь од всілякого бойовища й полоніння, од голоду і всілякої скорботи й туги!»

Дорогі брати і сестри!

Сьогодні, окрім річниці Хрещення Руси-України, ми згадуємо також 400-ліття рукоположення святителя Іова (Борецького), ігумена Михайлівського Золотоверхого монастиря, на Митрополита Київського і всієї Руси, та відновлення ієрархії православної Київської Митрополії (1620 р.). Чверть століття православні Руси-України жили, поставлені ніби поза законом, позбавлені прав, без ієрархів, які, полишивши канонічну підлеглість Православній Матері-Церкві та Вселенському Патріарху, підкорилися іншому престолу.

Однак і у цих випробуваннях, маючи часом лише одного православного єпископа, зазнаючи утисків від влади – миряни, козаки, чернецтво та духовенство Київської Митрополії залишалися вірними Православній Церкві. І Господь зглянувся на їхнє терпіння та сповідництво, надихнув українське козацтво на чолі з побожним гетьманом Петром Сагайдачним стати міцно в обороні Православ’я. На прохання духовенства, козацтва та всіх вірних Єрусалимський Патріарх Феофан ІІІ, що подорожував через Київ та мав повноваження від Вселенського Патріарха, у серпні та вересні 1620 року рукоположив ігумена Михайлівського Золотоверхого монастиря Іова (Борецького) на митрополита, а обраних шістьох кандидатів – на єпископів.

Відтак православна Київська Митрополія відродилася, що дало поштовх духовному, богословському та просвітницькому розвитку українського народу, символом чого є славетна Могилянська доба. Також ця подія є одним з наріжних каменів, на яких зросла і утвердилася наша Помісна Українська Православна Церква. Тому, пам’ятаючи своє історичне коріння, вшануймо молитвою та словами вдячності наших попередників і так само, як і вони, твердо тримаймося Православ’я!

Дорогі брати і сестри!

Піднесімо сьогодні, у день свята, коли Україна наша знову перебуває перед лицем випробувань, зазнаючи нападу чужинців та незгоду в народі, до Христа Спасителя слова молитви, залишені нам святителем Київським Іларіоном: «Владико, Царю і Боже наш, високий і славний Чоловіколюбче! […] Не попускай на нас скорботи і голоду, і наглих смертей, вогню, потопу! Хай не одпадуть од віри нетверді вірою! Скупо покарай, а щедро помилуй! Легко врази, а милостиво зціли! Трохи опечаль, та зразу і звесели!

Бо не терпить наше єство довго зносити гнів Твій, як сухе бадилля вогонь! Отож стримайся, змилосердься! Бо ж властиво Тобі милувати і спасати. Продовж милість Твою до людей Твоїх!

Раті проганяючи, мир утверди, сусідів смири, голоди вгамуй, володарів наших зроби грізними для сусідів, начальників умудри, міста розсели, Церкву Твою зрости, насліддя Своє збережи, мужів і жон і немовлят спаси, сущих в рабстві, в полоні, в путах, в дорозі, в плаванні, в темницях, в голоді й спразі, в злиднях – усіх помилуй, усіх потіш, усіх обрадуй, радість творячи їм, і тілесну і душевну, молитвами Пречистої Твоєї Матері, і святих Небесних сил, і Предтечі Твого Хрестителя Іоанна, апостолів, пророків, мучеників, преподобних, і всіх святих молитвами, умилосердься над нами і помилуй нас!

Хай милістю Твоєю будемо пастися в єдності віри, вкупі, весело і радісно! Славимо Тебе, Господа нашого, Ісуса Христа, з Отцем і з Пресвятим Духом, Трійцю нероздільну, Єдинобожественну, що царює на Небесах і на землі, над ангелами і людьми, над усім створеним, видимим і невидимим, нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь».

 

Епіфаній,

Митрополит Київський і всієї України

28 липня 2020 р., м. Київ

 

Поширити у соцмережах: