Проповіді

Друк

Проповідь Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Епіфанія в сьому неділю після Пасхи та в день відзначення 20-ї річниці відновлення Свято-Михайлівського Золотоверхого собору

Нехай історія руйнування та відродження цього храму рукотворного спонукає з кожного з нас відрожувати нерукотворні собори наших душ,- митрополит Епіфаній

Дорогі брати і сестри! Слава Ісусу Христу!

Нині сьомий недільний день, починаючи від Пасхи Христової. І цього дня для настанови і повчання Церква подає нам читання з 17-ї глави Євангелія від Іоана, а саме – частину слів з молитви Спасителя до Отця, яку прийнято називати Превосвященницькою. І особливо хочу привернути вашу увагу до промовленого Христом: «Бо слова, які Ти дав Мені, Я передав їм, і вони прийняли і зрозуміли воістину, що Я зійшов від Тебе, і увірували, що Ти послав Мене» (Ін. 17:8).

Зміст і значення цих слів настільки глибокі, що і цілого дня, і навіть багатьох, не вистачило би нам для того, щоби хоча б більшу частину з них розглянути і обговорити. Але це не означає, що і в короткому слові ми не знайдемо можливість доторкнутися до глибин Божественного Одкровення.

І якби хто спитав, то можемо порівняти щойно сказане з тим, як ми користуємося благами від сонячного світла. Адже лише лічені дослідники мають справді глибокі пізнання про Сонце та про всі наслідки його існування для природи і людини, хоча вивченню цього предмету вони присвячують все життя; і навіть для них багато що залишається загадкою. Але всяка людина, навіть без жодної освіти та знань, навіть одноденне немовля, користується благами, які походять від Сонця, від світла і тепла, які воно дає. Так і Божественне Одкровення, яке у біблійних книгах та у всій повноті Передання містить незміримі глибини премудрості – разом з тим може бути викладене і у небагатьох словах, і може бути просто сприйняте кожним, хто бажає відкрити Богові своє серце і виконувати Його волю.

Отже ті, хто приступають до слухання, читання і вивчення Священного Писання, мають усвідомлювати, що слова Біблії – не просто людське творіння, запис роздумів давніх мудреців, опис минулих подій, чи й навіть плід уяви письменників. Апостол Павло свідчить: «Усе Писання богодухновенне i корисне для навчання, для викривання, для виправляння, для наставляння в праведності; нехай буде досконала Божа людина, до всякого доброго діла готова» (2 Тим. 3:16-17).

Тому найперше маємо пам’ятати, що Писання є натхненне Духом Божим і справжнім Автором його є Сам Бог. Так каже і апостол Петро: «Ніколи не було пророцтва з людської волі, а промовляли його святі Божі люди, натхнені Духом Святим» (2 Пет. 1:21). І коли ми читаємо чи чуємо слова з Євангелія чи взагалі з Біблії, то ми чуємо і читаємо хоча і людські слова, але які походять від Самого Бога. І тому вони мають сприйматися нами саме так – не як мирське мудрування, в якому змішуються істина і помилки, бо внаслідок гріхопадіння людині властиво помилятися, – але як слово, промовлене Тим, хто сказав: «Я є путь, і істина, і життя» (Ін. 14:6).

І саме в силу того, що слово це є істина – воно корисне для навчання, настанови і виправлення життя. Тому друге, на чому слід наголосити – що Писання є не просто якоюсь теорією чи благими побажаннями, але воно має цілком практичну мету, а саме – бути втіленим у життя кожної віруючої людини.

Бо як ми часто ставимося до того, що чуємо чи читаємо? Щось беремо до уваги, а щось – ні, чомусь довіряємо, а щось відкидаємо. Про одне розуміємо, що це опис того, що насправді було, а про інше – що це лише плід уяви та роздумів автора. І маючи такий життєвий досвід, хіба не багато хто так само ставиться до слів Священного Писання – свідомо чи несвідомо переносячи на нього звичне ставлення до інших писань? «Ось це я розумію і цьому довіряю – значить це є істина, а цього я не розумію, або цьому не довіряю, або це суперечить моєму досвіду чи переконанням – значить це слід відкинути». – Так багато хто ставиться до Священного Писання, навіть серед християн, переносячи на нього свої мирські звички. І ставлячись так, вважає за можливе щось із заповіданого Богом виконувати, а щось – ні, сприймаючи серцем те, що приємне, а решту залишаючи поза увагою або відкидаючи.

Бо коли з Євангелія чуємо заклики до любові та милосердя, до добрих справ – то хіба хтось би заперечував, щоби все це виявляли для них? Навряд чи! Але коли те саме Євангеліє викриває наші власні гріхи і пороки, спонукає до наполегливої боротьби з проявами зла в самих собі – то вже не з такою радістю та готовністю слухають його.

Але слово Боже має ту особливість, що воно є внутрішньо цілісним, живим та спонукаючим. Людина, яка почула чи прочитала його, не може вже ніколи залишитися щодо нього безсторонньою, такою, яка нібито його не знає. Так каже нам Євангеліє: «Раб же той, який знав волю господаря свого, та не був готовий і не робив за волею його, буде багато битий» (Лк. 12:47). Отже, не достатньо просто слухати чи читати слово Боже – потрібно втілювати почуте і прочитане в життя! «Бо не слухачі закону праведні перед Богом, але виконавці закону виправдані будуть» (Рим. 2:13) – свідчить апостол Павло у Посланні до Римлян.

Відтак звернемо увагу на третій аспект, а саме: як виконати почуте? Бо кожен може сказати: «Добре, я вірю в те, що оці слова є Одкровенням Божим, і я готовий виконувати те, що Бог мені повеліває. Але коли беруся робити це – мені щось постійно заважає і перешкоджає!» І справді, кожна віруюча людина раніше чи пізніше стикається з тим самим, про що сказав і апостол Павло: «Не те роблю, що хочу, а що ненавиджу, те роблю. […] Добра, якого хочу, не роблю, а зло, якого не хочу, роблю» (Рим. 7:15,19).

Відмінність слова Священного Писання від настанов та слів людської мудрості полягає якраз в тому, що друге є благими побажаннями. Ані настанови мудреців, ані закони народів самі в собі не мають сили спонукати до їх виконання. Вони лише вказують, що є бажане, а що – ні.

Натомість Божественне Одкровення не лише спонукає до добрих справ і застерігає від зла, але і має внутрішню силу, яка допомагає в цьому. Сам Спаситель у частково почутій нами сьогодні Превосвященницькій молитві просить Отця Небесного про учеників: «Освяти їх істиною Твоєю; слово Твоє є істина» (Ін. 17:17). Тобто, саме слово істини – вже має в собі освячуючу силу, адже це не просто слово, а Божественне Одкровення.

Коли якась людина, навіть добра і мудра, дає настанову – вона не може дати водночас і силу для виконання цієї настанови. І кожен з нас з досвіду життєвого знає, що набагато простіше комусь давати поради, ніж отримані поради виконувати. Більше того – простіше радити іншим, ніж спонукати себе дотримуватися власних порад.

Так є з кількох причин. Найперше тому, що в нас самих діє гріх, як про це раніше вже було сказано словами апостола Павла. По-друге, тому, що нас розділяє простір і час, ми маємо різні природні здібності, різний досвід, різний ступінь сили волі. Зрештою – ми помиляємося.

Але не так є зі словами Писання, бо в них самих і через них таємничо діє божественна благодать. Для Бога ані простір, ані час, ані відмінності між людьми не становлять непереборної перешкоди. І тому, як засвідчує апостол Павло в Посланні до Євреїв: «Слово Боже живе i дійове, та гостріше від усякого меча двосічного: воно проникає до розділення душі й духу, суглобів i мізків, i судить помисли й наміри сердечні» (Євр. 4:12). Бог не лише сповіщає істину – Він дає духовні засоби, які допомагають кожній людині, яка бажає і прикладає зусилля, втілити цю істину у власному житті.

Дорогі брати і сестри!

Зверніть особливу увагу на те, що одну назву, одне визначення вжито і для іменування другої Особи Пресвятої Тройці, і для Одкровення Божого. І Бог Син іменується – Слово, і Писання іменується божественним словом. В цьому немає випадковості чи збігу, і не через бідність мови так сталося.

Так є тому, що слово Писання має мету – привести людину до Бога-Слова, до втіленого Сина Божого, Господа Ісуса Христа. «Дослідіть Писання, – каже Спаситель – бо ви сподіваєтесь через них мати життя вічне; а вони свідчать про Мене» (Ін. 5:39). Як слово є вираженням думки і виявляє її, так і у Христі, як свідчить апостол Павло в Посланні до Колосян, «живе уся повнота Божества тілесно» (Кол. 2:9). Власне про звершення цієї повноти Одкровення Божого в світі через втілення і викупну жертву Сина Божого, і говорять слова Первосвященницької молитви, які ми чули та про які розмірковуємо.

Дорогі брати і сестри!

Протягом цього слова кілька разів ви чули про Первосвященницьке достоїнство і звання Спасителя. Про те, що Христос справді є «Первосвящеником навік за чином Мелхиседековим» (Євр. 6:20) докладно говорить апостол Павло у Посланні до Євреїв. Ми ж тепер, підходячи до завершення роздумів над сьогоднішнім євангельським читанням, маємо у зв’язку з ним нагадати про потрійне служіння Господа Ісуса Христа, бо Він є наш єдиний вседосконалий Пророк, і Цар, і Первосвященник.

Як Пророк – Він сповіщає всю волю Божу, проповідує і відкриває людям істину. Як Цар – Він спонукає виконувати цю волю, скеровує людину до добра та карає і викорінює зло. А як Первосвященик – приносить викупну жертву та служить освяченню вірних.

І все це знаходить своє відображення у тих визначеннях, які щодо Священного Писання дає апостол Павло у Другому посланні до Тимофія, і які ми раніше згадували. Ці ознаки – пророча богодухновенність i користь для навчання, царська сила для викривання, для виправлення, для наставлення в праведності, та освячуюча сила священнодіяння для досягнення всякою людиною досконалості (пор. 2 Тим. 3:16-17).

Отже, ми, як християни, маємо обов’язок слухати слово Боже і виконувати його – і через це досягнемо спасіння, блаженства і вічного життя через Господа Ісуса Христа.

Дорогі брати і сестри!

Сьогодні ми відзначаємо церковне свято – день відновлення Михайлівського Золотоверхого собору. Нині воно особливе, адже минуло 20 років від часу, коли храм цей був відроджений з руїни та освячений. Відтоді ані на день не припинялися тут богослужіння і молитва.

Люди будують храми. Але святість цього місця походить не від архітектури та прикрас, не від розташування чи назви – вона від Бога, який благоволить в особливий спосіб саме це місце іменувати Своїм домом, являє в ньому Свою присутність, подає благодать через звершувані Таїнства, в першу чергу – Євхаристію.

Коли люди відвернулись від Бога – Господь відняв своє благословення і від храму, попустивши наругу над ним. А коли навернулися до Бога і знову відчули потребу в місці молитви, проповіді та освячення – Господь звершив справжнє чудо, благословивши людей відновити святиню.

Тож подякуймо Богові за Його милість до нас. І нехай історія руйнування та відродження цього храму рукотворного спонукає кожного з нас відроджувати нерукотворні собори наших душ. «Хіба ж не знаєте, – каже Писання – що ви – храм Божий i Дух Божий живе у вас? Якщо хто зруйнує храм Божий, того покарає Бог: бо храм Божий святий, а цей храм – ви». (1 Кор. 3:16-17).

Амінь!

Поширити у соцмережах: