Житія святих

Друк

На Дніпровому схилі...

1OOs KcGiwcДуже влучно сказав класик, «чудовий Дніпро за тихої погоди, коли вільно і плавно мчить через ліси і гори повні води свої». Наш давній Борисфен — це ріка пам’яті, в якій оживають образи давно минулих днів. Та не тільки уявно можемо зануритися в сиву давнину, але й в прямому сенсі торкнутися її рукою, адже на березі Дніпра височіє величний монумент на честь святого рівноапостольного князя Володимира — хрестителя Київської Руси-України. З історії цілком ясно видно, що цей пам’ятник є свого роду унікальним творінням, подібно до постаті самого святого князя, на честь якого споруджений.

Ще із шкільної лави усім, мабуть, відомий переказ про життя князя Володимира, а особливо про хрещення Руси за його панування. І вже якось так звично сприймається ця розповідь, ніби все відбулося просто, без спротиву, як у дитячій казці. Та й сам князь часто змальований добродушним правителем, який легко погоджується на будь-яке прохання. Тим не менше, князь Володимир був державним мужем, правителем, силі й авторитету якого схилялися його противники. Оглядаючи його життя, бачимо, що влада і сила, яку він мав у державі, так же проявилася і в його вірі після навернення у християнство.

Молодість великого князя Київського була позначена родинними міжусобицями, які виникли після смерті його батька Святослава. Спочатку середній брат Олег під час полювання убив одного із воєвод київського в той час правителя Ярополка. Останній рушив військовою силою на володіння Олега — Древлянське князівство і переміг брата: князь Олег загинув поблизу міста Овруча, коли відступав під натиском сили київських воїнів. Князь Володимир, знаючи, що Ярополк не зупиниться на захопленні лише цієї частини батьківських володінь, покинув Новгород, де був правителем, і втік за море до варягів. Ярополк послав до Новгорода своїх посадників і став один правити на Русі. Але через три роки князь Володимир повернувся до Новгорода з дружиною варягів і вигнав київських посадників. Згодом він завоював Полоцьк і одружився на полоцькій княжні Рогнеді, котра була нареченою Ярополка. Потім він підкорив і сам Київ, за його наказом Ярополк був убитий. До навернення Володимир був язичником, що покладався на свою силу і військову дружину. Світ, у якому він зростав, визнавав лише один закон і правило: хто сильніший — той і переможець. І за цим законом Володимир жив, сприймаючи саме таке становище речей єдиним правильним і доцільним. Важко такий образ великого князя поставити в один ряд із угодниками Божими, які проводили життя в молитві, страждали і вмирали за Христа, поневірялися, терплячи неприйняття і нерозуміння навіть від найближчих людей. Ось тепер ми шануємо князя Володимира, величаючи його: «Ідолів ти знищив і всю землю нашу святим хрещенням просвітив». Але як же сам він прийняв осяяння Божественної благодаті, що й інших спонукав духовно прозріти? Яким чином він усвідомив, що земна сила і влада — ніщо у порівнянні з висотою духовної сили? Як він, будучи вихованцем язичницького світобачення, прийняв твердження, що «Не у силі Бог, а в правді»?

Перемога над братом вимагала від Володимира утвердження свого тріумфу. Князь здійснив практично відразу після захоплення Києва ряд вдалих військових походів: завоював Галичину, в’ятичів і радимичів, переміг камських болгарів, успішно виступав проти печенігів, розширивши таким чином кордони своїх володінь від Балтики на півночі до річки Буг на півдні. У «Слові про закон і благодать» святитель Іларіон, митрополит Київський називає Володимира «великим каганом». Цю назву носили хозарські хани. До навернення князь Володимир багато в чому був схожим на хозарського правителя: він мав п’ять дружин та безліч наложниць. Зростаючи язичником, як і його батько Святослав, князь Володимир утверджував шанування ідолів на своїй території: на київських пагорбах були боввани Перуна, Хорса, Мокоші та інших поганських божків, яким часто приносили людські жертви. Можливо, саме завдяки спробі принести в жертву Іоана, сина варяга на ім’я Феодор, і відбувся злам у свідомості князя, що став причиною його навернення у християнство. 983 р. після вдалого походу на ятвягів князь наказав принести людську жертву ідолам. За жеребом смерть чекала вищезгаданого Іоана. Та його батько, котрий як і син, був християнином відмовився віддати сина в жертву. Розлючені його вчинком язичники-кияни зруйнували будівлю, де були батько з сином. Перед смертю Феодор сказав воїнам князя: «У вас не боги, а дерево; нині є, а завтра погниють... Бог один, Який створив небо і землю, зірки і місяць, і сонце, і людину...» Передсмертні слова святого Феодора, передані великому князю Володимиру, справили на нього сильне враження. Душа князя, котра шукала істинну віру, не знаходила спокою. Володимир став пригадувати своє дитинство і благочестиві повчання, які чув від своєї бабці, рівноапостольної Ольги. Він почав відкрито сумніватися в істинності язичницьких божеств. Дізнавшись про те, що князь має бажання змінити віру, до Києва стали приходити проповідники з різних країн.

Літопис змальовує так зване «випробування віри» князем, як своєрідний торг, вибір найкращого товару купцем. Як це перегукується із словами тропаря із служби на честь рівноапостольного князя: «Уподібнився ти купцеві, що шукає доброї перлини, славнодержавний Володимире,.. знайшов ти неоціненну перлину — Христа, що обрав тебе, як другого Павла...» Першими прийшли, щоб зробити князя своїм прибічником раніше ним переможені мусульмани-болгари, що жили на річці Камі. Та князю не сподобалося вимога обрізання та заборона вживання вина. Юдеї-хозари зазнали невдачі у переконанні князя, бо вони здалися йому неугодними Богові, Який позбавив їх можливості жити на своїй батьківщині. Не мали успіху й католицькі проповідники. Навіть грецький філософ, посланий православним патріархом, хоча й вразив Володимира розповіддю про створення світу і Суд Божий, але й він на заклик прийняти хрещення почув від великого князя: «Почекаю ще трохи».

Після цього князь відрядив послів, щоб вони самі на власні очі переконалися у сповіданнях, які пропонувалися князеві. Князівські посланці, що були у Константинополі, навели, очевидно, найсильніший аргумент на користь православ’я: «Якби був поганий закон грецький, то не прийняла б його бабця твоя Ольга, яка була мудрою».

Небагато часу по тому князь виступив походом на грецький Херсонес (Корсунь) у Криму. Захопивши місто, князь зажадав одруження із візантійською царівною Анною. Умовою згоди візантійці поставили прийняття князем християнської віри.

Коли царівна Анна прибула з духовенством до Херсонеса, князь Володимир раптово осліп. Царівна запропонувала йому негайно хреститися, в надії на зцілення. Під час святого Хрещення князь Володимир прозрів і тілесно, і душевно, і в духовному захваті вигукнув: «Тепер я побачив Бога Істинного!» У святому Хрещенні князь Володимир був наречений Василієм, на честь святого Василія Великого. Саме цей момент з життя князя змальований у фресці Володимирського кафедрального собору. Тоді ж, в Херсонесі, князь одружився з царівною Анною.

Після повернення до Києва, князь Володимир зібрав дванадцять своїх синів і, підготувавши їх до прийняття віри Христової, охрестив. Хрестився і весь його дім, і багато бояр. Далі вогнем і мечем, зміцненим вірою, завдав князь нищівного удару язичництву: ідоли були спалені, порубані, а головний бовван — Перун скинутий з пагорба у Дніпро. Великий князь Володимир призначив певний день загального Хрещення (1 серпня 988 р.) і оголосив по всьому місту: «Якщо хто не прийде зранку на річку, супротивником мені буде!» «Якби нова віра не була кращою, князь і бояри не прийняли б її», — так говорили в народі.

Ось таким навіки залишився в історії наш великий князь Володимир — закарбований в металі його образ височіє над Дніпровими водами. Цей монумент встановлений на місці колишніх виноградників Михайлівського Золотоверхого монастиря. 10 жовтня (28 вересня за старим стилем) 1853 р. пам’ятник був урочисто відкритий. Ініціатором його побудови був російський скульптор українського походження Василь Демут-Малиновський. Крім нього до спорудження монумента доклали своїх зусиль професор Олександр Тон, який проектував деталі постаменту, а також відомий скульптор барон Петро Клодт, котрий у Санкт-Петербурзі у своїй майстерні вилив саму статую рівноапостольного князя. У руках князь Володимир на постаменті тримає високий хрест. У 1895 р. київський підприємець Семен Могильовцев на власні кошти організував електричне підсвічування хреста, так що навіть у похмурі осінні ночі хресне знамення було видно досить далеко, про що написав у романі «Біла гвардія» Михайло Булгаков. Монумент не постраждав ні в часи німецької окупації (кияни переконали німців, що порушивши пам’ятник відкриється потужний колодязь, вода якого може затопити все місто), ні в часи радянського союзу, хоча більшовики й намагалися зняти всі прикраси релігійного характеру. У 1953–1954 рр. пам’ятник реставрували і з того часу він уже не знав ніяких зазіхань. Це дійсно, єдина найстаріша архітектурна пам’ятка Києва, котра уціліла після Жовтневого перевороту 1917 р.

Традиційно уже щороку вірні Української Православної Церкви Київського Патріархату в день пам’яті святого князя Володимира 28 липня проходять хресним ходом від Володимирського Кафедрального собору до монумента на Дніпровому схилі. Тисячі людей єднаються в молитві цього дня, щоб прославити Бога і його угодника рівного з апостолами великого князя Володимира. Яків Мніх, автор «Похвали князю Володимиру» ніби устами самого князя промовляє молитву, котра однодушно виливається із кожного християнського серця в цей врочистий день: «Господи Боже мій, не знав я Тебе, але помилував Ти мене, і через Святе Хрещення просвітив мене, і пізнав я Тебе, Боже всіх, святий Творче усього створеного, Отче Господа нашого Ісуса Христа! Слава Тобі з Сином і Святим Духом! Владико Боже, не пом’яни моєї злоби, не знав я Тебе в язичництві, нині ж знаю Тебе і відаю. Господи Боже мій, помилуй мене».

 

 

архімандрит Лаврентій (Живчик)

Прес-служба Михайлівського Золотоверхого монастиря