Статті

Друк

Мистецтво гри на дзвонах

4c0 LПригадуючи творчі професії, більшість людей керується стандартними асоціаціями і називає художників, музикантів чи-то дизайнерів. І дарма поза увагою залишають мистецтво церковного дзвонарства, яке цілком справедливо можна ставити в один ряд з іншими видами музичної творчості. Про тонкощі професії дзвонаря та особливості створення гармонійного звуку «Студвею» розповів диякон Михайлівського Золотоверхого собору дияк. Іван Сидор.

Дзвонар – і професія, і покликання

«Дзвонар – це радше не професія у її класичному розумінні, а обов’язок, який беруть на себе за власним бажанням. Ця робота не оплачується, проте охочі її виконувати знаходяться завжди. Дзвонарем може стати будь-який студент академії, яка функціонує на території нашого монастиря, а також послушник або монах. Дзвонять у нас на добровільних засадах, проявивши власне бажання. Для цього потрібно, щоб людина справді любила дзвони.

Наприклад, я ще змалечку знав, що таке дзвони і міг дзвонити. У церкві рідного містечка Горохів я здобув перший досвід дзвонаря, навіть вигадав свою систему, де були задіяні руки і ноги. У старшому віці відвідував щорічний конкурс у Луцьку у замку Любарта, де своє мистецтво показували дзвонарі з усіх куточків України та Європи. Тому, коли я вступив до Богословської академії у Києві, одразу ж зголосився стати дзвонарем у Михайлівському соборі».

Як навчають дзвонарів

«Мене поставили перед карильйоном і сказали дзвонити. Спочатку не розумів як, але згодом вловив ритм і за два-три рази зумів навчитися.

Головне – зрозуміти принцип. На маленьких дзвонах потрібно бити кулаками, великі  – притискати долонями. Також на маленьких треба сидячи бити одну мелодію ногами, а іншу – удвічі швидше руками. Подеколи було важкувато, але, мабуть, призвичаїтися мені допоміг досвід гри на акордеоні у музичній школі».

Проте для того, аби навчитися мистецтву церковного дзвонарства, необов’язково мати музичну освіту, бо конкретних нот чи складних мелодій тут немає. Іван Сидор впевнений, що для цього потрібне лише відчуття ритму і фізична сила.

«Дзвонарями зараз працюють хлопці, які не мають музичної освіти. Важливо, щоб людина відчувала ритм. Як на мене, то кожен може цьому навчитися, бо це дійсно нескладно. Бажано, звісно, бути фізично сильним, особливо, якщо б’єш у великий дзвін, який важить 8 тонн, а його язик – 700 кілограм. Навіть незважаючи на систему, яка полегшує удар, потрібно прикладати чимало зусиль».

«Кілька років тому у Михайлівському Золотоверхому соборі дзвонили щодня перед ранковою та вечірньою службами, зараз – лише щосуботи і щонеділі та на великі свята. Зазвичай дзвонять двоє людей: один на великих дзвонах, інший – на маленьких. Буває і більша кількість, але, зрештою, у цьому немає потреби, бо звук може зливатися. У нас дзвонарі змінюються раз на два-три роки, а бажання займатися дзвонарським мистецтвом виникає зазвичай у першокурсників.

Також у Михайлівському соборі є автоматична дзвіниця, яка функціонує щогодини. Опівдні й опівночі грає гімн України, для кожної години – своя мелодія. Вісім років тому, коли я тільки прийшов сюди, дзвіниця працювала цілодобово. А сьогодні після півночі дзвону вже не почути. Напевно, це заважало людям, які живуть поруч».

Дзвін як душевні ліки

Робота дзвонарем, безперечно, вимагає чималих фізичних зусиль, але серед ризиків для здоров’я ─ хіба лише мозолі на руках.

«Коли тривалий час б’єш у маленькі дзвони, наприклад, як зазвичай на Великдень або під час розгону Майдану (три години підряд), то руки втомлюються, і через деякий час з’являються мозолі. У цій справі потрібна якась частка самопожертви.

Але дзвін – це радше допомога своєму здоров’ю, тому що цей звук позитивно впливає на внутрішній стан людини. Людина може бути чимось незадоволена або зла, але коли вона стоїть під дзвонами, її стан і настрій стають більш піднесеними. На моє здоров’я праця дзвонарем добре вплинула, бо я почав менше хворіти.

Не знаю, як це впливає на людей, які стоять безпосередньо під дзвонами. Ми зазвичай не маємо нарікань на слух, бо коли дзвонимо, то перебуваємо у спеціальній кабіні.

Дехто вірить, що бажання, загадані під час дзвону, обов’язково збуваються. Я завжди людям кажу, що усі справжні, сильні бажання, які принесуть дійсну користь людині, збудуться, але непотрібно покладатися саме на дзвін. У наш час людям потрібен видимий знак, тому їм легше повірити, що завдяки звуку дзвонів у них усе буде гаразд. Але я не виключаю і те, що цей звук очищає внутрішній світ людини».

Закликаючи людей на допомогу

«Найяскравіша подія на моїй пам’яті, пов’язана з обов’язками дзвонаря, – розгін Майдану у ніч на 11 грудня. Тоді ми дзвонили більше трьох годин поспіль. Ще не було такого, щоб били в усі дзвони серед ночі, закликаючи людей не на богослужіння, а на допомогу. Після цього у новинах з’являлася інформація про те, що Михайлівський собор та інші монастирі били на сполох. Але я навіть не думав про це, просто дзвонив, як перед звичайним богослужінням.

До мене тоді телефонувало дуже багато людей із проханням бити в набат, бо мої контакти вказані на сайті Михайлівського Золотоверхого собору. Отримавши дозвіл, ми з товаришем побігли першими на дзвіницю і почали дзвонити, після чого до нас приєдналися інші хлопці.

Час від часу ми змінювали одне одного. І тоді були навіть студенти, які вперше спробували дзвонити, бо дуже хотіли допомогти. І перші ж спроби виявилися вдалими. Це вкотре доводить, що навчитися цьому може кожен, головне – мати сильне бажання».

Мистецтво, до якого може долучитися кожен

Як з’ясувалось, кожен дзвонар має власну манеру дзвонити, створює особливу мелодію, яка відрізняє його звук від звуку іншої людини. Хтось починає із маленьких дзвонів, хтось із середніх – суттєвого значення це не має, бо головний критерій звуку – гармонія.

Спробувати свої сили і чуття ритму може кожен охочий. «Трапляються випадки, коли люди підіймаються на дзвіницю і просять спробувати дзвонити. Хоча частіше я сам пропоную це, якщо бачу велику зацікавленість і бажання. Перед початком та наприкінці передзвону потрібно вдарити тричі протяжно у великий дзвін. І саме таку можливість я надавав охочим. Потрібно було просто бачити радість в очах людей. Це надихало їх знову і знову підніматися на дзвіницю».

Джерело

 

Прес-служба Михайлівського Золотоверхого монастиря