Проповіді

Друк

Проповідь в неділю двадцять четверту після П'ятидесятниці (неділі 26)

Pritcha o bezymnom bogache

В ім'я Отця і Сина, і Святого Духа!

Закінчення сьогоднішнього Євангелія - попередження про те, про що ми всі могли б знати весь час: що за плечима у нас стоїть смерть і що багато-багато чого з того, що ми робимо, загине після нас як непотрібне, як тлінне.

Але чи значить, що Христове попередження про смерть, що стоїть за нашими плечима, повинно нас налякати і позбавити творчих сил? Ні, навпаки! Батьки говорили: Завжди пам'ятай про смерть, - не в тому сенсі, щоб ми цією смерті боялися і жили як ніби під навислою над нами тінню, а в тому сенсі, щоб тільки усвідомлення, що життя коротке, що воно може закінчитися в будь-яку мить, здатне дати кожній миті остаточне значення, а всьому життю - усвідомлення, що потрібно поспішати робити добро, поспішати жити так, щоб, коли б не застала нас смерть, вона застала нас в момент торжества життя.

З якою глибиною, з якою інтенсивністю ми б жили, якщо б це усвідомлення було у нас постійне, якщо ми знали б, що слова, які я зараз кажу вам, можуть бути останніми: як би я їх говорив, як би ви їх слухали! Якщо хтось з нас усвідомлював би, що людина, з якою ми зараз спілкуємося, через кілька хвилин може померти - як би ми дбали, щоб наші слова, наші дії по відношенню до неї були завершенням всієї любові, всієї турботливості, на яку ми здатні, щоб вони були торжеством всього самого великого, що між нами є...

Ми живемо не завжди в достатку, тому що стільки говоримо пустих слів, слів гнилих, слів мертвих, або стільки вчинків здійснюємо, які потім у нашій душі, як рана, горять. Ми живемо, немов пишемо лиш начерк життя, яке ми будемо жити потім, коли-небудь, пізніше, коли зможемо цю чернетку перетворити на остаточну повість. Але це не так! Смерть приходить, начерк залишається чернеткою, життя не прожите, а тільки заплямоване, і залишається жалість про людину, яка могла би бути великою, і виявилася такою малою, нікчемною...

Ось про що говорить сьогоднішнє Євангеліє: не про те, щоб ми боялися смерті, а про те, щоб ми знали: тому, що вона може прийти в будь-яку мить! Кожна мить має бути абсолютною, кожне слово має бути словом життя, щоб у ньому дихав Дух, щоб воно могло увійти у вічність! Кожен наш вчинок повинен бути, по відношенню до кожного з нас, таким, щоб він давав життя і висловлював всю повноту, всю глибину, всю силу любові, благоговіння, які повинні бути у кожного з нас по відношенню до кожного і до всіх.

Вдумаймося в це, і якщо так буде, тоді кожен вчинок, кожне слово придбає масштаб вічності і засяє вічністю.

Амінь!

митрополит Антоній (Блум)

 

В ім'я Отця і Сина, і Святого Духа!

Одному заможному господареві зародили його поля дуже багато збіжжя. Та він дуже зажурився, де ж він усе це заховає? І придумав так: розвалить старі стодоли, а побудує набагато більші і складе туди ввесь урожай, сказавши: "Їж, пий і веселися, душе, бо маєш на довгі роки всього за достатком". Але він не знав, що цієї ж ночі ангел смерті забере його душу... Ось так у світі не раз буває – хто про вічне життя в небі забуває...

Перебуваючи в нашій земній мандрівці, мусимо повсякчас бути приготованими до того, що й до нас може завітати ангел смерті. А він, як той косар, тне й не спочиває, й ні на кого не зважає. Під його косою падають і старші, й молодші, навіть і підлітки, й немовлята... Розкажу вам тепер на роздум одну пригоду.

Жив собі один чоловік, що мав трьох приятелів. Одного разу його сусід подав на цього чоловіка в суд. Чоловіка викликали в суд на розправу. Він потребував свідків! Пішов до найближчого, найкращого приятеля й просив його посвідчити, але той відмовився: мовляв, треба присягати, а я цього не можу зробити... Пішов той чоловік до другого приятеля, але й той відмовився йти до суду. Тоді той чоловік пригадав ще одного приятеля, такого, що з ним і мало бачився, чи мав які справи. А той, вислухавши в чому справа, одразу погодився, пішов до суду, присягнувся, що чоловік невинний, і його звільнили й виправдали. Ось таких трьох приятелів має кожна людина - ними є маєток, родина й чесноти, які сама людина плекає. Віриться, що в кожній, навіть не дуже добрій людині, є Божа душа й багато доброго!

Про двох перших приятелів людина дуже дбає: за майном і родиною побивається повсякчасно, їх ми любимо, за них заступаємось, про них піклуємося коли є потреба, і фінансове допомагаємо. Але про третього приятеля - добрі вчинки - дбаємо дуже мало, а часто про них і забуваємо. То як же цей третій приятель буде заступатися за нас, коли станемо перед лицем Господа Бога?! Перший наш, наймиліший приятель, - маєток - відрікається від нас і навіть не рухається з місця. Другий приятель - родина - справді відведе нас перед двері Суду - на цвинтар, помоляться, поплачуть, - і вертаються додому... Хоч, може, й хотіли б допомогти померлому, але нема як. Лише третій приятель - наші добрі вчинки - стає поряд із небіжчиком перед Сотворителем, який за добре нагороджує, а за зле карає...

Постає питання: котрий є наш приятель? Пам’ятати треба, що майно не дає щастя в цій долині сліз - на Землі, бо майно є тимчасове, і не можна його з собою взяти; навпаки, воно часто є перешкодою до вічного щастя в Небі. Той, хто вміло розпоряджається своїм майном, хто не забуває дати жертву на Церкву - чи на молитву, чи на добру мету - і дає щиро, нелукаво - той вже за життя збирає собі скарби небесні - бо це добрі діла.

На чому утверджена віра про вічне щастя? Церква розрізняє три види життя: земне (те, що на Землі), як довго людина живе; духовне, тобто життя в Бозі, що робить душу живою для Бога й Його слави; а якщо гріх умертвляє її для Господа, то робить живою для сатани; третє - вічне життя, цебто життя в Небі, або в місці вічної покути - в пеклі... Хто ж подає вістку про вічне життя? Це робить Боже Обявлення - Святе Письмо. Ще старозавітний псалмоспівець Давид тужив за небесним щастям: "Які любі оселі Твої, Господи сил... Жадає і лине душа моя до дому Господнього, серце й тіло моє зрадувалося в Богу живому" (Пс. 83, 2-3). Ісус Христос виразно запевняє нас: "І підуть ці на вічну муку, а праведники - в життя вічне". (Мт. 25, 46 ).

А тепер запитаємо: в чому полягає вічне життя праведної людини? У невимовнім щасті, бо проживатиме в Бога й зможе бачити Його повсякчасно. З Божого дозволу, Святий Павло заглянув у небесну країну й записав свої вражіння так: "Чого око не бачило, ані вухо не чуло, ані в серце людини не прийшло - те приготував Бог тим, котрі люблять Його! (Кор. 2, 9). Тому-то й дуже цінна небесна радість, що вона вічна, й кінця їй немає... Віра у вічне життя для нас спасенна і корисна. Віра наша - розрадна й потішаюча в дорозі нашої земної мандрівки; вона спасенна й рятуюча, бо стримує нас від злого гріха, а заохочує до добра. Віра у вічне життя - це цілюща роса. Віра у вічне життя скріплює людину перед смертю. Вже сама гадка, думка, що людина доходить до кінця своєї земної мандрівки і йде перед Суд Господа Бога, де не мають доступу бурі й вихри гріха, а тільки вічне щастя. Якби ми усунули від себе віру в вічне життя, то наше земне життя зробилось би пустим, порожнім і безвартісним. Людина тоді б знизилась до рівня тваринного існування. Змагання такої людини - тільки за хліб. Але в Святому Письмі сказано: "Людина живе не тільки хлібом, але й словом Божим!"

У щоденній молитві Господній, якої навчав нас Сам Син Божий, так молимось: "Хліба нашого насущного дай нам сьогодні". Тим насущним хлібом, якого просимо в Бога за життя, є їжа, одежа, здоров`я, сонце, роса небесна, поле, наш дім і всі інші достатки, які дає нам світ. Ми просимо всіх тих дарів, бо потребуємо їх для життя земного. Ми молимось: "Хліба нашого насущного дай нам сьогодні", і тим словом "сьогодні" покладена межа нашим потребам. "Сьогодні", - це міра наших змагань. А коли Господь дозволить людині придбати більше майна, це не є гріхом, але вона мусить мудро й чесно цим майном розпоряджатися - для блага своєї родини, своєї Святої Церкви і своєї земної Батьківщини - України.

Несімо поміч усім, хто її потребує, що підказує робити наше сумління. Котрий воїн не згадає про теплу, затишний дім, стоячи на варті в сльотливу або морозну ніч?! А ми всі, мої дорогі, є Христові воїни, поставлені Богом на варту. Борімось чесно й завзято, аж поки нас не заступлять інші, що займуть наші місця. Ми маємо дві Батьківщини: перша -це земна, наша земля свята - Мати-Україна. А друга Батьківщина - це Оселя Небесна, де вже немає скорбот, ані жодних турбот, а є життя вічне, безмежне, до якого веде нас наша Свята Православна Церква!

 Амінь!


Прес-центр Михайлівського Золотоверхого монастиря