Статті

Друк

Яким чином Русь з Дніпра опинилася на Клязьмі?

«Прийдіть вірні, заспіваймо духовну пісню і прославмо Христа,
який світло прославив чесного Володимира Великого князя»
 

volodymyr5Тексти давньоруських літописів та історичних оповідань дають велику кількість фактів та матеріалу з історії давньої Русі часто насиченими різного роду деталями. Однак, висвітлення будь-яких історичних фактів часто залежить від ставлення до них самого писаря, або його замовника, їх обізнаності, моральності і релігійних поглядів, але найчастіше від поставлених політичних цілей – все це накладає відбиток на характері викладу матеріалу, але читач, даючи неупереджену оцінку фактам, зіставляючи тексти різних джерел, може отримати більш об'єктивну картину подій минулого.

Питання про прийняття християнства князем Володимиром і який народ охрестив великий князь в наш час є як ніколи актуальними. Відповіді на ці питання досить докладно описані в «Повісті временних літ». Ця епоха ознаменована розширенням місійної діяльності християнських церков на слов’янських землях заселених язичниками. Ці язичники здійснювали набіги на Візантійську імперію і служили постійним джерелом небезпеки для Константинополя. У 860 році київські витязі Аскольд і Дір здійснили похід на Царгород після чого Візантія намагалась покращити дипломатичні відносини з північним сусідом. Через рік в Хозарію відправилась місія у складі двох братів Кирила і Мефодія, які знали слов’янську мову і переклали на неї Святе Письмо. Саме від них розпочинається історія просвітлення і книжності на слов’янських землях. У 60-х роках IX століття відбулось хрещення болгарського царя Бориса I і саме в цей час на Русь був відправлений перший грецький єпископ. Про ці події у своєму «Окружному посланні» згадує патріарх Фотій: «Бо не тільки цей народ (болгарський – авт.) змінив колишнє зло на віру в Христа, але й навіть для багатьох відомий, який всіх залишає позаду в лютості і кровопролитті, той самий так званий народ Рос – ті, хто, поневоливши жили навколо них і від того дуже возгордились, підняли руки на саму ромейську державу! Але нині, однак, і вони змінили поганську і безбожну віру, в якій перебували раніше, на чисту і непідробну релігію християн… І при цьому настільки загорілось їх пристрасне прагнення і завзяття до віри, що взяли вони до себе єпископа і пастиря і з великою ретельністю, і стараннями зустрічають християнські обряди». Невідомо, як довго проіснувала на Русі перша єпископська кафедра. Мабуть, плоди «першого хрещення Русі», хрещення св. рівноап. Ольги описаного Фотієм, були знищені за князя Олега ще на початку X ст. Втім, коли в 944 році за князя Ігоря між Візантією і Руссю був укладений договір, серед київських купців і князівської дружини вже були християни, а в Києві була соборна церква збудована в честь пророка Іллі. Княгиня Ольга, бабуся Володимира Святославовича, в останні роки свого князювання вже була християнкою. Можна вважати, що і люди, які її оточували, у тому числі і ключниця Малуша, були християнами. У той час у Києві вже існували християнські церкви. Легенда розповідає, що княгиня Ольга була хрещена в Константинополі патріархом Полієвктом в часи правління імператора Костянтина VII Багрянородного і отримала ім'я Олена. Її мощі були знайдені нетлінними при правлінні Володимира Великого і ним же покладені в Десятинній церкві. Це був перший випадок знайдення мощей на Русі. Згодом, Бог чудесами прославив мощі святої княгині Ольги і вона була зарахована до лику святих. Можна припустити, що князь Володимир з дитинства знав про християнство, адже вплив його бабусі, княгині Ольги, сприяв у формуванні його християнського світогляду. Перші роки його правління проходили в походах: похід на ляхів і перемога під Перемишлем; похід на в'ятичів і приєднання земель навколо Оки; похід на ятвягів і приєднання земель по Німану; продовжувались війни з печенігами. Йшла торгівля з північчю і півднем по річковій системі «з варягів у греки». Перемоги та військові успіхи, безсумнівно, підняли престиж молодого князя. Жвава торгівля залучала «гостей» з Царгорода, з якими часом велися релігійні бесіди, які сприяли глибше замислитися князю над духовними питаннями.

ВолодимирНародився український хреститель в 963 році. Життя Володимира Великого ділиться на два періоди: до і після хрещення. В перші роки свого правління князь Володимир вів криваві війни і провадив життя як ревний язичник. Перемігши в міжусобній війні братів, він став єдиним правителем Київської держави. На берегах Дніпра й Волхова ставив багато ідолів, оздоблюючи їх сріблом та золотом, приносив ідолам щедрі жертви. Одного разу було прийняте рішення принести навіть людську жертву, що і спонукало Володимира до роздумів щодо правдивості поганської віри. Сталось це після перемоги над ятвягами. Подякувати богам за цю перемогу вирішили людською жертвою. Жереб впав на одного юнака-варяга на ім'я Іван, який був християнином. Батько його Федір, теж християнин, не віддавав сина в жертву ідолам. Тоді поганський натовп в люті кинувся до сіней дому, де стояв Федір боронячи сина, підрубав підвалини і під руїнами загинули батько й син. Це були перші мученики-християни на Україні-Русі. У другий період Володимир, як і батько піклується про духовне і матеріальне благо своєї держави. Батьком його був князь Святослав Ігоревич – онук Рюрика. Матір'ю князя Володимира була Малуша Малковна, дочка впливового слов'янина з міста Любеча, ключниця княгині Ольги. Ставши наложницею молодого спадкоємця князя Святослава, вона зберігала своє становище при дворі княгині Ольги, народила майбутнього князя Володимира і виховала його при дворі намагаючись підкреслити його князівське походження. В цьому їй допомагав її брат Добриня Малкович – воєвода при дворі княгині Ольги. Становище наложниць князя в той час не було ганебним ні для наложниць, ні для самого князів. Рішення Володимира прийняти православну віру було обдумане, тверезе, з аналізом інших домінуючих тоді релігій, з повним розумінням, що християнство є єдиною повноцінною і справедливою релігією, що відповідає глибоким запитам слов'янської душі. У цьому рішенні, в цьому логічному і практичному аналізі переваг християнства і виявились перші заслуги князя Володимира Великого.

Прийняття нової віри було такою важливою подією, що Володимир не хотів її втілювати у життя лише своїм одним розпорядженням. Для успіху справи необхідно було, щоб його найближчі помічники та й весь народ переконалися, яка віра краща. У літописі знаходимо повість, яка розповідає, що на восьмому році князювання Володимира, довідавшись про його бажання змінити віру, почали приходити до нього посли від різних народів і з різних країв, пропонуючи кожний свою віру. Першими прийшли зі сходу посли від волзьких болгар-магометанів. Володимирові не подобалось в магометанстві обрізання і заборона пити вино. Другими прийшли християнські проповідники від німецько-латинського духовенства, але Володимир довго з ними не розмовляв сказавши: «Отці наші цього б не прийняли». Далі з'явились з півдня посли від хозарів жидівської віри. Слухаючи їх Володимир раптом спитав: «А де ваша батьківщина?» Ті відповіли: «В Єрусалимі, але Бог, за гріхи батьків наших, позбавив нас батьківщини і розсіяв по всій землі». — «Як же ви інших учите, — сказав тоді до них князь, — коли вас самих відкинув Бог; коли б Бог любив вас і закон ваш, то не були б ви розвіяні по чужих землях; невже ви того й нам бажаєте?». Врешті з Візантії, з Царгороду, прийшов до Володимира чернець-грек. Він розповів йому історію Божого народу починаючи від створення Богом світу і завершуючи Страшним Судом ікону якого показав князю філософ. «Добре тим, що знаходяться по правиці, і горе грішникам по лівій стороні», сказав князь, дивлячись на цей образ. Володимир відправив десять мудрих мужів у різні країни, щоб ті пересвідчились чия віра краща. Коли ці посли прибули до Константинополя, то пишність Софійського храму, стрункий спів придворних півчих і урочистість патріаршої служби вразили їх до глибини душі: «Ми не знали, – говорили вони потім Володимиру, – на землі ми стояли чи на небі». А бояри тут же йому зауважили: «Якби віра грецька не була краща за інші вірування, не прийняла б її бабця твоя Ольга – наймудріша з людей».

Fedor Bronnikov

У 987 році у Візантії стався заколот і у імператора Василія II не вистачало власних сил на його придушення. Він відправив посольство до Києва до князя Володимира з проханням про допомогу. Київський князь дав згоду з умовою, що він одружиться на сестрі імператора Анні. Той відповів йому, що царівна може бути дружиною тільки християнина. Саме тоді Володимир оголосив, що бажає прийняти християнську віру. Однак оскільки імператор затримував виїзд Анни на Русь, Володимир захопив Корсунь. Туди і була відправлена Анна для одруження з Володимиром. Є дві версії щодо дати хрещення князя: за однією з них, воно відбулося в 989 або 990 році в Корсуні безпосередньо перед вінчанням, за іншою – в 987 або 988 при укладанні договору з Василієм II. У хрещенні князь Володимир отримав ім'я Василій. Повернувшись до Києва в супроводі корсунських і грецьких священиків, Володимир запропонував хреститися своїм дванадцятьом синам, і вони хрестилися в одному джерелі відомому в Києві під ім’ям Хрещатика. Слідом за ними хрестилися багато бояр. Після того як князь і його дружина були охрещені, у Києві та інших містах Русі відбулося хрещення населення та масове винищування ідолів. Головний з них – Перун – був прив'язаний до кінського хвоста, з ганьбою стягнений з битої гори і кинутий у Дніпро. Християнські священики збирали народ і наставляли його у вірі. Нарешті, святий Володимир виголосив у Києві: «Якщо хто не прийде завтра на річку хреститися – багатий чи бідний, жебрак або раб, – буде мені ворог». Кияни поспішали виконати волю князя, міркуючи так: «Якби нова віра не була кращою, то князь і бояри її б не прийняли».

Спершу християнська віра поширювалася переважно біля Києва і по великому водному шляху від Києва до Новгорода. Від Новгорода вона поширилася по волзькому шляху. Під впливом православної віри слов'янські племена стали об'єднуватися в єдину державу. Сам князь Володимир після хрещення став зовсім іншою людиною – таким добрим і милостивим, що народ прозвав його «Красне Сонечко». У Києві розпочалось будівництво храмів, була заснована школа де навчалися майбутні священики. Епоха святого Володимира стала ключовим періодом для державного становлення православної Русі. Об'єднання слов'янських земель та оформлення державних кордонів держави Рюриковичів відбувалося в напруженій духовній і політичній боротьбі з сусідніми племенами і державами. Хрещення Русі від православної Візантії стало найважливішим кроком її державного самовизначення.

Те, що Володимир Великий прийняв християнство від Візантії і разом з грецьким духовенством хрестив киян не викликає ніяких сумнівів. Однак виникає питання, який саме народ охрестив князь Володимир і грецьке духовенство? Хто ж цей народ «Рос», про який в «Окружному посланні» згадує патріарх Фотій?

В Росії побутує думка, ніби Україна і Росія в далекі часи були однією державою, котра називалася Київська Русь або «государство Русь». Саме тому сьогодні ми є свідками того, як Московський патріарх Кирил у своїх проповідях «повчає», що «Україна – Росія – Білорусь – єдина Русь» і закликає народи цих держав бути «достойними спадкоємцями святого князя Володимира, хрестителя Русі». В одному із своїх послань до духовенства і мирян Російської Православної Церкви з нагоди Дня Хрещення Русі патріарх відверто вказує на свої імперіалістичні погляди: «Киевская крещальная купель навеки связала общей исторической судьбой единокровные народы России, Украины и Беларуси. Это поворотное событие на столетия определило национальную идентичность восточных славян, задав вектор их духовно-нравственного и культурного развития». Патріарх підкреслив, що в духовно-історичному і релігійно-культурному розумінні «все мы, преемники днепровской Иордани, являемся, невзирая на разделяющие нас земные границы, гражданами единого духовного Отечества – Святой Руси». Не дивно тепер, чому Московський патріарх носить титул «Московский и всея Руси» і аж ніяк не «всея России». Аналіз понад семиста згадок слова «Русь» в літописних зведеннях XIII ст. дозволяє уточнити значення цього словосполучення, як прийнято говорити «у вузькому сенсі».

isidor28 07

Москва була заснована у 1147 році сином Київського князя Володимира Мономаха Юрієм Долгоруким
 

Роботи російських істориків Насонова А. Н., Рибакова Б. А., Кучкіна В. А. дають повне уявлення про те, що літописці XI – XIII ст. до Руської землі відносили Київ, Чернігів, Переяслав, на лівому березі Дніпра Городець Остерський, на правому березі Дніпра і далі на захід Вишгород, Білгород, Торчеськ, Треполь, Корсунь, Богуслав, Канів, на Південному Бузі Меджибіж та ін. Основна частина Руської землі лежала на захід від Дніпра. Літописну «Руську Землю» вони вважали державним утворенням східних слов'ян, що склалися в IX ст. і стало ядром давньоруської держави. Давня Русь простягалася не в меридіональному, а в широтному напрямку і її велика частина, розташована в правобережжі Дніпра, займала головним чином вододіл, що відділяв басейни Прип'яті та Західного Бугу від басейнів Південного Бугу та Дністра. На заході Руська земля досягала верхів'я Горині та Західного Бугу. В цей же час до складу Київської Русі не входили Новгород Великий, князівства Полоцьке, Смоленське, Суздальське (Володимирське), Рязанське, Муромське.

Необхідно пам’ятати, що якщо мова йде про події XI – XIII століть, то «Руссю» тоді називали частину областей заселених русичами – Київське, Переяславське і Чернігівське князівства. В стародавніх літописах пишеться, що з Новгорода «їхали в Русь». Тобто – в Київ. У 1148 p. князь Ізяслав Мстиславич, з'явившись до Новгорода, повідомив, що залишив Руську землю. У наступному році син князя Юрія Довгорукого Ростислав, вигнаний зі своїх володінь, приїхавши до батька в Суздаль, сповістив: «Чув я, що хоче тебе вся земля Руська». Дізнавшись про долю сина і «зажурившись», князь промовив до себе: «Чи ото нема частки в Руській землі мені і моїм дітям?».

У 1148 p. Ізяслав Мстиславич, передаючи місто Божськ, розташоване на річці Західний Буг, вищезгаданому Ростиславу, наказав: «А ти постережи землю Руську звідтіля». У Новгородському літописі читаємо: «Літо 1165. Ходи ігумен Юрьевский в Русь, в Києвград». Очевидно, що у вже в другій половині XII ст. новгородці, де князювали київські князі, Руссю себе не вважали. Суздальці, які у майбутньому стали основою майбутньої Московської держави русичами себе також не називали: «Літо 1180. Іде князь Святослав со половци і черніговци із Русі на Суздаль ратью» – свідчить Суздальський літопис. В Іпатіївському ж літописі знаходимо підтвердження цього: «Літо 1155. Юрій іде із Суздаля на Русь і прийде Києву».

Автор Галицько-Волинського літопису характеризує волинського князя Романа Мстиславича (близько 1160 – 1205 pp.), який об'єднав більшість українських земель під своєю владою, «державцем всієї Руської землі» – у розумінні власне українських земель. Професор Вільного університету в Празі Шелухін С. П. у своєму дослідженні «Україна – назва нашої землі з найдавніших часів» пише: «Подамо ще кілька прикладів з Густинського літопису ради термінології. Під 1362 p. читаємо в літописі: «Ольгерд от Подоля изгна власть Татарскую. Сей Ольгерд и иния Руския держави во свою власть прият, и Киев под Феодором князем взят». Під 1367 р.: «Олгерд же, собрався вскорі, і нападе на Москву». В цьому ж Густинському літописі під 1415 р. читаємо: «Вітовт, великий князь Литовський, бачивши, що митрополити, проходивши з Москви в Київ, забирають з святої Софії все, що красно», і «в Московську землю односять», щоб не «умалялося багатство в землі Руской». Той же Вітовт скликав єпископів Чернігівського, Полоцького, Луцького, Володимирського, Туровського та ін., священників та бояр і наказав їм обрати свого митрополита. Вони обрали Григорія Цемблака і Вітовт послав у Царгород до патріярха Каліста прохання: «посвятити іного митрополита Києву, бо не хочет митрополитов Московських».

Звідси всім є очевидним той факт, що Росія не Русь і не Руська держава. А щодо виразу «Руська держава», то в листі до турецького султана 14 жовтня 1648 року Богдан Хмельницький підписався: «Гетьман Війська Запоріжського і всіх Русей». Після укладення військового договору з Москвою, у 1655 році Богдан Хмельницький відповів польському послові Станіславу Любовицькому: «Я став уже гетьманом всієї Руси і не віддам її нікому». В ті часи окреслюється процес відродження ідеї українського монархізму, становлення монархічної форми правління. Богдан Хмельницький вперше прямо чи опосередковано починає висловлювати думку про свою владу не як владу виборного гетьмана, а як самодержавну владу правителя України. Польський анонімний історик (кінець XVII ст.) наводить дані, що під час переговорів із трансільванським посольством Хмельницький обіцяв князю Юрію II Ракоці допомогти захопити польську корону за умови визнання його, гетьмана, «князем всієї Руської землі» зі столицею в Києві.

isid2807

Відомо і те, що всі київські митрополити ревно зберігали свій давній титул «всія Русі». Так було до часів Брестської унії 1596 р., так стало і після відновлення Київської православної митрополії в 1620 р. Митрополити Михайло Рогоза, Іов Борецький, Ісая Копистинський, Петро Могила завжди іменувалися «митрополит всія Русі». Характерним у цьому плані є акт обрання митрополитом Київським Петра Могили: «Ми, сановники й рицарство, й все духовенство, обивателя корони польской и великого княжества литовского, люди народа русского, религии греческой... участвуя все сообща, по древним правам и обичаям, в избрании общего пастиря нашего, митрополита всея Руси». Подібних прикладів і фактів, що «Україна – Росія – Білорусь» насправді єдиною Руссю ніколи не були можна наводити ще безліч.

Думка, що Володимир Великий є хрестителем і українського і російського народу є необґрунтованою, вигаданою російськими істориками, які замість того, щоб розповідати історію племен, які в часи християнізації Київської Русі населяли сучасну територію Росії, переповідають історію цієї ж Русі – земель, які вже з XVII ст. на всіх європейських картах називатимуться Україною, чого не скажеш про Московську державу, яку ніколи не називали Руссю. На тогочасних картах ті землі значилися, як «Московское княжество», або просто «Московия». Себе москвити звали «людьми московськими», державу свою звали «державою московською». Назву «Русь», «Россия», «Русский» Москвити засвоїли самочинно, політичною крадіжкою чужого імені. Це сталося в 1713 році коли Олександр Данилович Меншиков за наказом царя Петра І написав Василию Долгорукому: «Во всех курантах печатают государство наше Московским, а не Российским, і того ради извольте у себя чтоб печатали Российским, о чом и к прочим ко всем дворам писано». З’являється наказ зробити переіменування всередині Московського государства – Московську державу називати «Россиею» і «Русским государством». За кордоном було проведено потрібну для цього політику, і з бігом часу фіно-монгольску народність Московії стали називати слов'янським народом, всупереч не тільки вище поданому з літопису, але й всупереч природі та антропологічній науці.

Академік-секретар Відділення історії, філософії та права Національної Академії Наук України, директор Інституту українознавства ім. Крип'якевича Ісаєвич Я. Д. пише: «...склалось так, що у російській мові і тепер від слів «Русь» і «Росія» утворюється один прикметник – «русский», а слово «Русь» вживається не тільки в його історичному значенні, але і як синонім сучасної Росії. Зрозуміло тепер чому слова «древнерусский» і «русский» сприймаються як визначення одного народу на різних етапах розвитку, натомість відмінність слів «давньоруський» і «український» створює враження, начебто йдеться про різні народи.

Вікова нерівноправність України спричинилась до того, що в історіографії статусу традиційної набула термінологія, яка нерідко затемнювала реальний стан справ. Наука повинна була б тут не пристосовуватись до рівня побутового слововжитку, а, навпаки, намагатись його модифікувати. На жаль, у цьому випадку трапилось інакше. Вслід за російськими авторами пішли також і більшість іноземних авторів перекладаючи термін джерел «Русь – русини» як «Russia – Russians», «Russland – Russen», «Russie – Russes» тощо... Іноземні науковці і діячі культури нерідко не можуть зрозуміти, що зміна народом самоназви не означає перетворення його в інший народ. Відмінність слів «руський» і «український» інколи дезорієнтовує і самих українців, коли вони зустрічають в історичних документах або працях істориків слова «Русь» і «русин». Саме тому інколи лунають голоси про потребу повернутись до історичної етнічної термінології, або принаймні впровадити подвійні найменування – «Україна-Русь», «українці-русини». Нонсенс, але навіть в наш час помилково або силоміць можна було б зарахувати до росiян і Хмельницького, котрий казав до польського посла: «Я став уже паном усiєї Русi i не віддам її нiколи». І гетьмана, який підписав Гадяцький трактат: «Іван Виговський, гетьман військ руських». Або ж навіть галичанина Маркіяна Шашкевича з його рядками: «Руська мати нас родила, Руська мати нас повила». Український поет і політик Борис Олійник писав: «Як могли б себе усвідомлювати росiянами споконвiчнi українцi, якi одвiчно жили на берегах Днiпра, бiльш як за сiм столiть до народження Москви, заснованої київським князем, яка аж потiм стала столицею теперішньої Росiйської держави?». Відповідь очевидна, адже земля, про яку писав Нестор-літописець пізніше, хоч слово це зустрічаємо в літописах ще з XI ст., стала називатись Україною і поняття «Русь» виникло й сформувалося у Середній Наддніпрянщині, яка стала етнічним ядром України.

vasnezov kreshenie rusi211

На тлі тисячолітньої історії України виділяються дві великі, але протилежні за суттю картини. Одна з них – світла і радісна, що відноситься до часу формування Русі та навернення нашого народу до Христа, інша – кривава і страшна – відноситься до часів поневолення українського народу, спочатку Російською імперією, а пізніше Радянським Союзом – час її духовної катастрофи. Дивлячись на ці картини мимоволі спадає на думку бачення тисячолітнього Царства Христового, описаного в 20-му розділі книги Апокаліпсис. В апокаліптичному розумінні пророцтва є елементи, що нагадують про події в житті нашої багатостраждальної батьківщини: спочатку, світле Царство – заснування Київської митрополії та розбудова духовності; потім, після закінчення тисячі років, – вихід сатани з безодні та боротьба зла проти Церкви. Хочеться вірити, що остання подія пророчого бачення здійсниться, коли слуги сатани будуть винищені Богом, а віра і правда знову восторжествують: «Коли ж скінчиться тисяча років, сатана буде звільнений з темниці своєї і вийде спокушати народи, які знаходяться по чотирьох кутах землі, Гога і Магога, і збирати їх на битву; число їх як пісок морський… І впав вогонь з неба від Бога і пожер їх; а диявол, що спокушав їх, ввергнутий в озеро вогненне і сірчане, де звір і лжепророк, і будуть мучитися день і ніч на віки віків» (Одкр. 20, 7 – 10).

Але щоб віра в Бога ще міцніше утвердилася на нашій батьківщині, необхідно зрозуміти і з новою силою оцінити духовну суть тої апостольської справи, яку здійснив князь Володимир, охрестивши наш український народ. Знайомлячись з подіями Хрещення Русі, ми бачимо, як серйозно і продумано він підійшов до питання віри. Святий Володимир зрозумів, що особисте і державне життя можна створювати тільки на фундаменті віри в Бога. Тому він всебічно ознайомився з існуючими на той час релігіями і зупинився на кращій з них. Для безболісного і успішного хрещення свого народу він залучив багатьох радників і дав можливість людям самим переконатися, яка віра краща. Потім, ставши християнином і охрестивши русичів, князь Володимир до кінця своїх днів піклувався про духовне виховання свого народу і сам був прикладом благочестивого життя. Ось чому його рівноапостольна праця увінчалася таким успіхом, а його епоха є найсвітлішою сторінкою в житті українського народу.

 

священик Іван Сидор,

кандидат церковно-історичних наук

Прес-служба Михайлівського Золотоверхого монастиря