Проповіді

Друк

Проповідь-роздуми в час Страсної седмиці

pasha-10-1-990x650

В ім'я Отця і Сина, і Святого Духа!

Протягом Великого посту перед нами поставали зразки того, що може вчинити Божественна благодать з людиною, коли тільки вона стане послідовником Христа, Його учнем. Ми згадували свт. Григорія Паламу, преп. Іоана Ліствичника, преподобну Марію Єгипетську, – людей, які справді повірили Христу і пішли за Ним не тільки у своїх бажаннях, але й відважились піти проти себе самих, перемогли себе за ім’я Христове – Христовою благодаттю і власною рішучістю.

Тепер час Страсних днів, і знову перед нами минатиме образ за образом. Протягом перших трьох днів перед нами пройде все Євангеліє. Євангельські читання будуть такими великими, що ті місця і події, які при звичайному читанні протягом року такі далекі один від одного, що не зустрічаються в нашій свідомості й у нашому серці, раптом стануть поряд, освітлюючи один одного змістом.

Зрадництво Юдине... З яким жахом ми думаємо про Юду… Учень Христовий зрадив, віддав Його на смерть. А чи замислювалися коли-небудь над тим, які ми? Як ми з дня на день зраджуємо Христа?... Звичайно, не на словах, а в іншому. Якщо через хрещення ми так з’єдналися з Христом, так з Ним стали єдині, що, за Його словом, Він живе в нас і ми в Ньому, то щоразу, коли ми себе спотворюємо, опоганюємо, робимо далекими Христу, ми Його зраджуємо. І тому коли будемо чути розповідь про зрадництво Юди, давайте дивитися на це зрадництво так, як людина дивиться на себе в дзеркало. Так, він це зробив. А ми, а я особисто – скільки разів зраджував Христа?... І як по–різному можна це робити – у думці, на словах, поведінкою, життям, внутрішнім ніби відторгненням... Давайте задумаємося над цим і сьогодні, коли ми спробуємо помовчати перед обличчям своєї совісті, і коли у Велику Середу будемо згадувати цю страшну подію: учень зрадив, віддав свого Вчителя на смерть... Я, віруючий в Нього, якоюсь мірою люблячий Його, певною мірою відданий Йому, навіть не через небезпеку, а з легкої спокуси відвертаюся від Нього, ніби думаючи: вийди з моєї свідомості, вийди хоч на мить з мого життя; як блудний син сказав своєму батькові: помри, щоб мені жити вільним без тебе...

А потім Таємна вечеря і Христове розп’яття. Хрест, на якому вмирає Життя. Заради нас помирає нашою смертю Той, Хто безсмертний, Хто вбитий моєю смертністю; а моя смертність вся вкорінена в моїй гріховності. Дарма, що навколо можуть бути тисячі однаково грішних людей. Якщо був би один тільки грішник, його гріховність – моя гріховність, що народжує смерть, убила би втіленого Божого Сина...

І Хрест... Розіп’ятий Христос говорив: «Прости їм, Отче, вони не знають, що роблять!». А чи знаємо ми, що коїмо, чи розуміємо, що діється? Коли думаємо про Христа, то цього не усвідомлюємо, не можемо уявити. Але хіба не розуміємо, що робимо з іншою людиною, якщо перенесемося думкою до тих, хто нас оточує, хто несе руйнівні, згубні, болісні наслідки нашого впливу? Хіба, порівнявши у такий спосіб, не можемо зрозуміти те, що ми чинимо із Христом?

І юрба навколо Хреста... Мовчання помираючого Ісуса переривається кількома вигуками. Поруч – Божа Матір, Яка жодним словом не суперечить волі Божій про смерть Її Сина, і мовчазний учень, любов’ю настільки поєднаний із Христом, що може прийняти Його мученицьку смерть, не захищаючи Його, а віддаючи свою волю в Його руки. А навколо фарисеї, книжники, які засудили Христа, вони насміхаються над Ним: «Ти говорив, що Ти Син Божий – доведи! Якщо Ти Син Божий, зійди тепер з хреста!».

У Євангельській розповіді зустрічаємо і людей, які прийшли з цікавості подивитися, як помирає людина. Так і тепер буває, для когось це видовище, від якого здригнеться якимось хвилюванням серце, але не більше... Люди, які з надією чекають: а раптом Він зійде з хреста, і тоді безпечно бути Його учнями: Він уже переможець, Його вороги подолані... А інші думають: тільки б Він не зійшов з хреста; тому що як Він зійде, то мені неминуче треба буде слідувати за Його вченням, прийняти цю страшну заповідь про любов до останку, про хресну любов... Немає більше тієї любові, як хто покладе душу свою за друзів своїх... Справжнє море пристрастей і, можливо, таке ж море байдужості. Воїни, що ділять Його одяг, просто виконують наказ про розп’яття засудженого: хто Він – це не їхня справа...

Подумаємо: де в цій юрбі можемо знайти себе? Чи якщо перенестися ще раніше, у Преторію, коли воїни взяли Христа, щоб поглумитися над Ним, закривали Йому очі, били по обличчю і говорили: «Відгадай, хто Тебе вдарив?». Це нас жахає, але разом з тим скільки разів ми ніби рукою закривали очі Христа для того, щоб діяти беззаконно: «Закрий очі, не дивися, дай мені вчинити з власної волі, я потім я покаюся...». Який це обман, яка жалюгідна, але моторошна неправда – «Закрий очі, перестань мене бачити». Але якщо Бог мене не бачить, то мене вже немає! Згадую слова відомого ірландського та англійського письменника Клайва Стейплза Льюїса: «В кінці віку буде тільки два класи людей: ті, які одного разу сказали Богові: "Хай буде воля Твоя" і ті, яким скаже Бог: "Хай буде по вашій волі"».

Упродовж цього тижня ми бачитимемо перед собою гріб і зішестя Христа в пекло, – Бога, який заповнює Собою усе; зустрінемо і Воскресіння Христове. Так, ми можемо завжди радіти Воскресінню, тому що у Воскресінні є перемога, але є й обітниця. Поки ми живі, ми можемо стати в ряди тих, для кого Воскресіння Христове вже є їхнім відродженням, початком нового життя. Подумаймо про Апостолів: вони розбіглися, крім Іоана, ніхто не залишився біля Христа. І коли Христа повели на суд, Іоан увійшов у двір архієреїв, тому що був прийнятий як друг господаря дому, де тепер повинні були судити Христа і винести йому смертний вирок. Увійшов і Петро, його провів Іоан. І Петро, який вихвалявся: «Якщо й інші Тебе зречуться, я не зречуся, я з Тобою на смерть піду!» – тричі від Нього відрікся.

Якщо він так вчинив, то що ж я можу сказати? Мені не загрожує смерть, але скільки разів я життям, мовчанням відрікався від Христа?! Як це страшно і прикро, як боляче про це думати. Коли людину любиш найпростішою, дружньою чи іншою любов’ю, як соромно буває, що часом відрікаєшся від неї мовчанням. Про неї кажуть погане, а я мовчу; людина в небезпеці, а я нічого не роблю. «З Тобою я готовий і вмерти», – а коли до справи дійшло, тричі відрікся Петро. Однак Петро принаймні в своєму каятті заплакав, коли погляд Христа впав на нього; а ми день у день зраджуємо Христа, відрікаємося не словом, а життям від того, що ми Його учні. І коли Його погляд падає на нас з ікони, торкається нас з Євангельського читання, хіба серце наше розколюється, хіба сльози виступають на очах, хіба плач пронизує нас?...

Ось над чим потрібно замислюватися протягом посту і Страсної седмиці. І коли будемо стояти на службах Страсного тижня де ми будемо, ким будемо? З ким ми будемо в цій юрбі: з тими, хто сподівається, що Христос переможе замість мене, і мені без зусиль і страху все буде дано? Чи ми сподіваємося, що Він не переможе, і тоді я вільний, – вільний жити за своєю волею, тобто за волею супротивника Христового? Чи я байдуже можу дивитися на це розп’яття? Чи я з Іоаном стою пронизаний жахом? Чи, я як Божа Мати, Яка віддає Христа з Його хресною смертю ради мого спасіння? Чи, як учні, я втік? Чи, як Петро, відрікся? Де я в ці Страсні дні?

Я не вважаю, що хтось із нас може рішуче змінитися, але невже ми не подолаємо хоч трохи себе, якщо під час Страсних днів бачитимемо Хрест, який нагадує ціну того, що може здійснити над нами Господь, коли воскресіння Лазаря вже відбулося...

 

Прес-служба Михайлівського Золотоверхого монастиря