Проповіді

Друк

Проповідь на неділю Входу Господнього у Єрусалим

la-entrada-de-jesus-a-jerusalenВ ім'я Отця і Сина, і Святого Духа!

Дорогі брати і сестри!

Ми вступаємо сьогодні в страсні дні Господні, в час, коли згустилася темрява і коли піднімається зоря нового світла, зоря вічності, зрозуміла лише тим, хто разом з Христом вступає в цю пітьму. Це – темрява і напівморок, де змішалася правда й неправда, де змішалося все, що лише може бути змішане: Вхід Господній в Єрусалим, такий урочистий, сповнений такої слави, водночас весь побудований на страшному непорозумінні. Жителі єрусалимські зустрічають Спасителя Христа урочисто і радісно, тому що чекають, що він звільнить Свій народ від політичного гніту; і коли з’ясується, що Спаситель прийшов звільнити людей і весь світ від гріха, від неправди, від відсутності любові, від ненависті, тоді від нього відвернуться з гіркотою, розчарованістю, і ті, хто так урочисто його зустрічав, перетворяться на ворогів. І протягом всього тижня весь час темрява, сутінки чергуються з проблисками світла...

І ми повинні вступити в ці сутінки. Ми повинні не лише з Христом, але разом з усіма тими, хто тоді Його оточував, ввійти в ці дні і знайти своє справжнє місце в цій пітьмі і цих сутінках... Крок за кроком ми можемо слідкувати за тим, що відбувається з Спасителем Христом; але одночасно ми повинні поставити собі запитання: де ми стоїмо, де стою я, особисто? Що в мене спільного з Пречистою Дівою Богородицею, Яка бачить, як Її Син йде на погибель, як згущується навколо Нього ненависть, як кільце оточує Його; як страх і боягузтво, ненависть і неправда поступово готують Йому смерть? І як нам не зрозуміти, що може переживати Божа Мати перед лицем зради Іуди, відречення Петра, втечі учнів, неправдивих свідчень на Сина Її, суда неправедного, осміяння, побиття – і, врешті, хресної смерті Спасителя Христа? Як ми на все це відкликаємося? Коли ми почули про це в святому Євангелії, коли ми чули звістку про це в молитві і пісні – з чим виходимо ми з храму?

Більшість з нас йде забутися, відпочити душею, відпочити тілом, готуючись до наступної служби, або й зовсім ми йдемо в світське життя. А страсний тиждень триває з дня в день, з часу в час, з миттєвості в миттєвість, – немає йому перерви, він, як вогненна ріка, тече, палючим вогнем спалюючи все; одне згорить, і нічого від нього не залишиться, крім попелу і ганебної згадки, а інше встоїть, як золото і срібло... Де ми будемо тоді? Як переживемо ці дні? З чим вийдемо ми кожен раз з храму, і з чим зустрінемо світле Христове воскресіння? Воно – провісник нашої зустрічі в кінці часів, нашої зустрічі після нашої смерті, з Христом, Який нас возлюбив до хреста і Який нам поставив запитання: А ти – чи відізвався на все, що тобі було дано знати про Божественну любов, втілену, розіп’яту, воскреслу? Поставимо собі запитання про те, на кого з апостолів ми можемо бути схожі? Чи на Фому, який говорив своїм апостолам: «Підемо з Ним і помремо з Ним, якщо потрібно?»... На Петра, який через страх відрікся від Нього тричі? На Іуду, який Його зрадив? Де ми знаходимося в цьому людському натовпі? Хто ми? Поставимо собі це запитання кожен раз, коли ми йдемо з богослужіння, кожен раз, коли ми будемо на нього приходити; і тоді, можливо, щось прокинеться в нашій душі, щось ворухнеться. Можливо тоді, ця Страсна неділя стане і для нас початком – початком нового розуміння, нових переживань і нового життя.

Амінь!

митрополит Антоній (Блум)

 

В ім'я Отця і Сина, і Святого Духа!

«Радій від радості дочко Сиону, торжествуй, дочко Єрусалима: ось Цар твій гряде до тебе, праведний, Який спасає, лагідний, Який сидить на ослиці і намолодому ослі сині підяремної» (Зах. 9. 9). Цими словами пророк Захарія за 500 років до Різдва Христового передрік торжественний вхід в Єрусалим Господа Ісуса Христа – подію, яка сьогодні вшановується нами.

Після воскрешення Лазаря Господь Ісус Христос, сівши на молоде ослятко, вирушив до Єрусалиму. Звістка про те, що Спаситель гряде в Єрусалим, пронеслась по місту, і множество людей вийшло на зустріч Того, Хто воскресив Лазаря. Охоплені радістю люди зривали гілки з дерев, застеляли своїм одягом шлях Спасителю. Осанна в вишніх, благословен Хто йде в Ім’я Господнє! – було чути звідусіль.

Пророк Захарія в урочистому вході Спасителя в Єрусалим, передбачаючи наближення часу викуплення роду людського від гріха і смерті, викликував: «Радій ...дочко Сиону, торжествуй, дочко Єрусалиму». Це означало, що довгоочікуваний Месія – Спаситель Христос – відбудує духовне царство, втрачене прародителями через гріхопадіння.

Серед жителів Єрусалиму, які вітали Господа, знаходились люди, що вивчали Закон І пророків. Вони знали всі ті передбачення про Месію, котрі сповнювались на їхніх очах, і тому повинні були стати на чолі зустрічавших, але торжественний вхід Господа в Єрусалим викликав їхнє незадоволення.

Чому ж вони відвернулись від Господа?

Було б не зовсім правильно пояснити це противлення Промислу Божому тільки тим, що серця їхні були переповнені заздрощів і злоби; причина не прийняття ними волі Господньої набагато глибша. Книжники і фарисеї, як і багато інших жителів Єрусалиму, хотіли бачити в Ісусі Христі земного царя, маючого владу звільнити народ від римського панування. Але в Своїй проповіді Господь говорив про Царство, котре не від світу цього (Ін. 18. 36). Про Царство Боже.

Господь не бажав земної влади, і це було незрозумілим для оточуючих Його людей. Господь передбачив, що ті ж, які кричали Йому «Осанна!» через декілька днів будуть кричати «Розіпни, розіпни Його!».

...Дорога, якою слідував Господь, поступово піднімалась на Елеонську гору. На повороті відкривався вигляд на Єрусалим. Та Господь бачив не зовнішню велич міста – перед Його поглядом відкривалась страшна безодня невір’я і порока, які вразили його жителів. І ось ми бачимо торжество та радість натовпу і скорботного, сумного Господа.

Вхід в Єрусалим Господа нашого Ісуса Христа ознаменуав собою початок здійснення тайни Викуплення роду людського, тому заклик до радості старозавітнього пророка Захарії: «Радій від радості, дочко Сионну, торжествуй, дочко Єрусалима» звернений не стільки до народу древнього Єрусалиму, скільки до чад Нового Єрусалиму – до Церкви Христової, тобто до всіх нас, що зібралися в цьому святому храмі.

Дорогі браття і сестри! Слухаючи євангельську розповідь про те, як жителі Єрусалиму з захопленням вітали Спасителя, а потім, через декілька днів, злословили і хулили Його, ми задаємо собі питання: як могла відбутись така переміна в їхніх серцях? Але замість осудження їх корисним є звернутися до самих себе и подивитися, чи не відбувається подібне з нами. Бо ж наше щорічне великопісне покаяння, говіння та сповідь, наше причастя Святих Таїн чи не являються торжественною зустріччю Господа і Спасителя, подібнодо тієї, яку приготував Йому Єрусалим? Жителі Єрусалиму виголошували: Благословен Хто йде в Ім’я Господнє, і ми, приступаючи до Святої Чаші, чуємо ці ж слова і відповідаємо на них молитвою: «Вірую, Господи, і визнаю!» І Господь кожного разу, зі Свого невимовного довготерпіння і милосердя, подає нам Свої Святі Тіло і Кров. Та чи довго ми зберігаємо вірність нашим обітницям? Проходить час – і ми стаємо такими, якими були: колишні гріхи, те ж недбальство за душу свою, і цим ми, ніби з древніми жителями Єрусалиму, знову розпинаємо Спасителя. І скільки раз в житті відбувається з нами таке падіння!

Вербну Неділю ми зустрічаємо в храмі з гілками в руках. Ці гілки – верби – нагадують нам не тільки про радісну зустріч Господа жителями Єрусалиму, але і про те, що зима не вічна, що прийшла весна, знову все зазеленіло, цвіте і буде приносити плоди. Як часто у багатьох із нас в душі царює зима! Холодно, мертво: не має ні духовних квітів, ні плодів. Але зима замінюється весною: ми знаємо, що немає душі людської, яка не могла б відігрітися, ожити і принести плоди. І ми з нетерпінням чекаємо весняного сонця для нашої душі, коли назустріч Господу ми зможемо принести не тільки зелену гілочку, але й відігріту, ожившу нашу душу. Наше сонце – Господь, квіти нашої оживаючої душі – любов до Господа, до людей, до світу Божого.

Ми чули в євангельській розповіді, що, зустрічаючі Господа при вході в Єрусалим, всі вийшли до Нього з пальмовим віттям. Ми замінюємо їх вербами. Але є у нас таке древо, котре було насаджене ще в раю (Бут. 2. 8-9), потім перенесене на Голгофу, а нині перебуває в усьому християнському світі: це Животворчий Хрест Христів! Він отримав від Христа Спасителя чудодійну силу воскрешати мертвих за злочин (Еф. 2. 5), тобто воскрешати благодаттю наші омертвівші від гріха душі. Ось з цього древа ми повинні брати собі гілки, тобто менші хрести. Спаситель ясно заповів нам це, промовляючи: «Хто хоче йти за Мною, нехай зречеться себе, і візьме хрест свій, та за Мною нехай йде (Мф. 16. 24).

Амінь!

Прес-служба Михайлівського Золотоверхого монастиря