Житія святих

Друк

15 березня - день пам’яті митрополита Київського, святителя Іова (Борецького)

1215809р104 03Митрополит Іов Борецький був найяскравішою та найвеличнішою постаттю XVII ст.як в історії СвятоМихайлівського монастиря так і всієї Православної Церкви в Україні. Майбутній святитель Церкви Христової Іван Матвійович Борецький народився в родині українського шляхтича у с. Бірча (сьогодні це містечко Бірча, Городоцького району, Львівської області) Руського воєводства на Галичині [13, c. 80]. Рік і дату його народження важко встановити, нічого не відомо і про його дитинство.

Майже нічого не відомо про юні роки Івана Борецького, крім того, що він навчався у Львівській братській школі, а пізніше, за свідченням декотрих дослідників у Краківському та Геттінгенському університетах [19, c. 64]. Приїхавши у Львів Іван Матвійович стає викладачем латинської і грецької мов у Львівській братській школі (1604 р.), а через невеликий відрізок часу обіймає посаду ректора цього навчально-просвітницького закладу. Після 1604 року він приймає участь у роботі наукового товариства, яке гуртувалось біля Острозької Академії. Іван Борецький, згідно слів святителя Димитрія (Туптала) митрополита Ростовського, був “...премудр в божественнім писанії, в грецькій і латинській мовах добре вправний”, а тому всюди заслуговував високу шану як людина, що “Апполонові кохана і в Парнасі на лоні муз вихована” [13, c. 80]. У 1610 – 1615 рр. Іван Борецький став священиком Свято-Воскресенською церкви міста Києва, де заснував парафіяльну школу, що діяла в його власному домі. Новоутворене Київське братство запросило священика Івана, як досвідченого педагога стати на чолі братського училища. Хоча й недовго Борецький очолював Київську братську школу (1615 – 1618 рр.), але вона була піднесена ним на належний рівень, і братство широко розвинуло свою просвітницьку та благодійну діяльність.

У статут Луцької братської школи, затверджений Борецьким, вписана теза, що стала провідною в братських школах України: “Багатії над убогими в школі нічим вищі не мають бути, лише самою наукою”. Будучи ректором та настоятелем Воскресенської церкви на Подолі майбутній святитель займався перекладом, виправленням і тлумаченням богослужбових книг для видань Києво-Печерської Лаври. Підтримував отець Іов і київських друкарів Т. Вербицького й С. Соболя. Брав участь у перекладі з грецької на старослов?янську та редагуванні “Амфологіону”, виданого Лаврською друкарнею (1619 р.). У творі “О воспитаніи чад” (1609 р.), ймовірно, написаному Борецьким, наука ставиться понад усе, бо “з неї, як з жродла, все добре походить, і през ню чоловік чоловіком ся находить”. Вважав, що саме освіта визначає місце людини в суспільстві й спроможна змінити суспільство [13, c. 80]. Тому виявляв велику турботу про школу та її учнів: постачав все необхідне для навчання, утримував на свій кошт бідних та сиріт. Кияни шанували ректора і за невтомну благодійницьку та освітню діяльність називали “другим Іоаном Милостивим” [10, c. 106; 20, c. 352].

У 1618 р. на місце померлого ігумена Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря Іосафа Мировського був обраний Іов, як “учитель благочестія і муж досконалий в Божественному Писанні... в свобідних науках високо освіченний... у письмі “словесномъ, и кгрецкомъ и латинскомъ ученому” [20, c. 352]. Дружина та дочка Борецького також прийняли чернечий постриг. Для них була збудована окрема келія, яка скоро розрослася в невеликий жіночий монастир, де ігуменею була дружина Іова Никифора Федорівна Чехович [5, c. 75; 11, c. 535]. У старовинному монастирському синодику читаємо: “року 1618, месяца декабра, 22 дня преставися архимандритъ слуцкій и игуменъ михайловскій золотоверхого монастыра Іосафъ Мировскій, а по немъ настал отецъ Іоаникіе Борецькій” [14, c. 39]. Як бачимо, синодик називає його при поставленні на ігумена Михайлівського монастиря Іоаникієм, а не Іовом. В іншому місці він називається “Іоанникій Іовъ Борецькій” або “родъ господина отца Іова Борецкаго”. Анонімний дослідник історії Золотоверхої обителі вважає, що ім’я Іоаникія було дане Борецькому при постриженні його у рясофор, а ім’я Іова вже при повторному постригу. А ця обставина вказує нам на те, що Борецький тільки незадовго до смерті ігумена Іосафа прийняв цей постриг [14, c. 43]. За настоятельства ігумена Іова Свято-Михайлівський Золотоверхий монастир значно розбудовується та міцніє. Адже його попередники, ігумени Михайлівські, турбувались головним чином про збільшення маєтностей монастиря і не звертали уваги на благоустрій обителі.

У березні 1620 року до Києва прибув Єрусалимський Патріарх Феофан, який отримав особливі повноваження від Константинопольського Патріарха [3, c. 86]. Внаслідок прохання православного люду поставити їм єпископів Патріарх Феофан у серпні розіслав грамоти з пропозицією вибрати достойних кандидатів, що й було зроблено [14, c. 44]. 8 жовтня 1620 р. ігумен Іов Борецький був висвячений Патріархом Єрусалимським Феофаном у Братській церкві на митрополита Київського [12, c. 347 – 361]. Відновлення православної ієрархії завдало непоправного удару уніатам, які звинувачували хіротонізованих єпископів у непослуху владі, в зраді батьківщині та збуренні народу. Православні владики оголошувались поза законом, і їх було наказано ловити як злочинців, передавати відповідним органам і садити у в’язниці.

Будучи в сані митрополита Київського святитель Іов продовжує залишатися настоятелем Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря та трудитися для його благоустрою. Про цю діяльність яскраво свідчить його надгробна епітафія і духовний заповіт [11, c. 518]. У першій сказано про відновлення ним Золотоверхої церкви св. Архистратига Михаїла. У другому сказано про початок робіт, задуманих митрополитом Іовом з метою благоустрою обителі. Сильвестр Косів у своєму “Патерику” та Афанасій Кальнофойський у “Тератургімі” також називають Іова “реставратором” Михайлівської церкви [17, c. 135; 14, c. 48]. В цей час мозаїки, які прикрашали храм, значно осипались, і митрополит Іов, у деяких місцях, замінив їх іконописом. Також ним були влаштовані нові іконостаси в приділах св. великомучениці Варвари та Введення в храм Пресвятої Богородиці. Самі приділи були очищені, розширенні та покриті живописом [3, c. 93]. Разом з тим, митрополит Іов задумав розпочати в монастирі будівництво кам’яної дзвіниці. Він встиг навіть укласти договір щодо цього з мулярем Петром Німцем, якому дав завдаток сто золотих, а за заповітом залишив на дзвіницю ще 450 золотих, хоча вона була збудована лише через вісімдесят п’ять років після смерті святителя [16, c. 32; 8, c. 4]. Деякі дослідники приписують йому ще й влаштування трапезного храму [10, c. 33 – 34; 9, c. 47]. У своєму заповіті митрополит дає вказівку щоб частину своєї великої бібліотеки, а саме: рукописи й грецькі та латинські книги передати Києво-Печерській Лаврі, а більшу частину книг на старослов?янській та польській мовах залишити в Києво-Михайлівському монастирі [1, c. 44 – 47, 50 – 51]. Праця святителя щодо благоустрою Михайлівського монастиря не пройшла непомітно для народної свідомості. З цього часу ця обитель стає іще ближче до народу та несе більш ревне служіння йому. Дослідник київської старовини М. Берлінський говорить: “все погреба под Михайловской церковью набиты гробами и костями неизвестных покойников. Может быть и справедливо, как уверяют, что многие еще при жизни своей искали, чтобы тела их были погребены в этом монастыре; ибо он никогда не был занят униатами” [14, c. 50].

Звернувши увагу на те, що через пишність католицьких та уніатських служб навіть багато православних відвідували їхні храми митрополит Іов, як сказано в одній рукописній замітці сучасника цих подій “з великим смутком дивлячись на простаків, які не хочуть ходити в церкви наші, а уніатські… а ляхи, щоб їм було гарно дивитися, встановили в церквах соборно читати акафісти та здійснювати хресні ходи, а в березневий піст по п’ятницях читати страсні Євангелія (пасії). Все це, та багато іншого здійснюючи, щоб наші грецького закону люди приходили до них та окатоличувалися” зібравши собор встановив здійснювати в Михайлівському монастирі кожної суботи акафіст перед Новодворською іконою Божої Матері [16, c. 31], а в Києво-Печерській Лаврі – “пасії” [2, c. 161 – 165; 14, c. 47]. Нові порядки вимагали відповідного благоустрою, в іншому випадку вони не змогли б мати потрібного впливу. Крім цього, високопреосвященнійший Іов, для зміцнення православ?я і поширення його вчення, влаштував дві друкарні, одна з яких була розміщена в Золотоверхій обителі. У 1628 р. митрополит надрукував “Лимонарь или цветник Софрония Патриарха Єрусалимского” [9, c. 161 – 166].

Виконуючи достойно та з великим успіхом своє першосвятительське служіння, митрополит Іов Борецький, разом із тим, накреслив цілу програму дій на захист православ’я активно проводячи церковні собори та проповідуючи на козацьких зібраннях. Наприклад, на соборі 1621 р. православна ієрархія розглянула положення під назвою “Советованіе о благочестіи”, в якому прописувалися методи боротьби з унійними впливами. Це “Советованіе о благочестіи” має велике значення для всіх часів, але найбільше воно підходить до періодів гонінь та переслідувань Православної Церкви. Головні думки викладені в ньому такі: 1) оздоровлення церковного організму повинне починатися зверху, оскільки невпорядкованість його здебільшого починається згори, тобто з вищої ієрархії; 2) ієрархам необхідно стояти на висоті свого святительського служіння, провадити життя чисте, непорочне, святолюбиве. Любити віру православну всією душею і серцем, завжди бути готовим йти за неї на мучеництво та смерть. В управлінні Церквою дотримуватися святоотцівських традицій, але за основу мати святе Євангеліє, прикладом для діяльності – Діяння святих Апостолів, керівництвом – церковні канони; 3) закликаючи пасомих до покаяння і виправлення, скликаючи собори, святителі перш за все повинні піклуватися про власне виправлення та очищення, щоб не бути спокусою для інших…; 4) крім турбот про релігійно-моральне просвічення народу шляхом влаштування шкіл, фундування братств, видання книг тощо, на святителів покладалася найважливіша справа – справа місії…; 5) інтереси православ’я, благо Церкви завжди повинні стояти в архіпастирів на першому місці, а тому їм не потрібно гніватися “на молодших і нищих ступенем”, якщо останні будуть робити будь-які застереження та поради, викликані їх архіпастирською діяльністю та життям… “Советованіе о благочестіи” укладене в час, коли Православна Церква в Україні близько двадцяти п’яти років залишалася без першосвятителя. Внаслідок постійних нападів римо-католиків та уніатів необхідна була цілісна програма для оздоровлення православного духовенства. Завдяки цій програмі та багатьом іншим заходам, впровадженими митрополитом Іовом, православ’я відроджувалося та стверджувалося [3, c. 52 – 109]. А 15 серпня (1628 р.) собор під головуванням високопреосвященнійшого Іова постановив: “Твердо стояти в Православній і Східній вірі і не думати про відступлення в унію, і під присягою клянемося не відступати від Православ’я і закликаємо до того весь православний народ!” Під цими словами свої підписи поставили митрополит Іов Борецький, архієпископ Мелетій Смотрицький, архієпископ Смоленський і Чернігівський Ісая Копинський, єпископ Луцький і Острозький Ісакій Борискович, єпископ Холмський і Белзький Паїсій Іполітич, єпископ Пінський і Туровський Авраамій Стагонський, архімандрит Києво-Печерської Лаври Петро Могила та багато інших. На цьому соборі був присутній і Почаївський ігумен Іов, який під зверненням 16 серпня 1628 р. до всієї України підписався “Ієромонах Іоан Железо, Ігумен Почаевскій, властною рукою” [15, c. 49 – 60].

Преосвященний Іов мав постійні контакти з козацтвом і підтримку Запорозької Січі, за що його ще називали “козацьким митрополитом”. Він збирав на наради православний люд, виступав на козацьких радах, писав листи до впливових магнатів, публікував полемічні твори в яких доводив, що українці мають історичні права на власну вітчизну й Церкву. “Ми громадяни своєї землі, добре і чесно в домах шляхетних уроджені, в ній осідок і оселі свої маємо... і взяли ми лише те, що нам предки наші заповідали”, – читаємо в “Протестації”, яка була написана як відкритий лист польському королю від імені усіх православних ієрархів на свій захист 28 квітня 1621 р. В ній захищалось право українців жити на рідній землі, сповідувати батьківську віру. Тут підносилось козацтво, за допомогою якого відбулося становлення ієрархії. Доводилося, що козаччина є спадкоємниця “тої старої Русі”, старих руських князів, що козаки – це дійсні лицарі Христа, що віра й спасіння душ православних – це провідна мета їхніх подвигів. (1621 р.) Митрополит Іов – також імовірний автор “Перестороги” написаної 1605 або 1606 р. у Львові, одного з найвидатніших творів української полемічної літератури, спрямованого проти католицизму й унії. Крім переказу подій 90-х рр. XVI ст., пов?язаних з релігійною боротьбою в Україні, автор висловлює думку про причини, що довели Русь до “такої погибелі”: протягом довгого часу Україна не мала “шкіл посполитих”, тобто народних, від того й всі нещастя, грубість поганська, брак одностайності, поширення чужої віри, зрада. Автор закликав до єдності й оборони [13, c. 81].

Особливе піклування митрополит Іов проявляв до Братської школи. Надгробна епітафія називає його “меценатом студентів”. Він допомагав Київському братству в придбанні деяких маєтностей на утримання школи. Добився королівської грамоти (19 лютого 1629 р.), за якою Київське братство було, нарешті, визнане й затверджене Річчю Посполитою, і “що б вони своїм накладом не побудували, то на вічні часи”. Із записів сучасника, вихованця Київської братської школи майбутнього митрополита Сільвестра Косова довідуємося, що преосвященний Іов не полишав й учительства: “Іов Борецький, ставши митрополитом Київським, був і опікуном оних братських шкіл і сам в них богословське вчення викладав”. Але головна історична заслуга його є в тому, як вважають деякі дослідники, що він став захисником і охоронцем Києво-Братської школи, щоб “школи в братстві київськім, а не де індей грунтовані були”, бо святитель Петро Могила хотів перенести її в Києво-Печерську Лавру. Внаслідок чого Лаврська школа була приєднана до Братського монастиря. Цей заклад і отримав назву Києво-Могилянської колегії, й благословіння святолюбивого митрополита спочило на ній [3, c. 96].

Помираючи Борецький поручив у своєму заповіті Свято-Михайлівський монастир в опіку печерському архімандриту Петру Могилі. Братія ж Золотоверхого, через сприяння архімандрита Петра Могили, обрала ігуменом Филофея Кизаревича, намісника Києво-Печерської Лаври [3, c. 87]. Упокоївся митрополит Іов 2 березня 1631 р. у середу другої неділі Великого посту [5, c. 79]. Згідно з його заповітом тіло поховали “при церкві святого Архистратига Михаїла над Києвом, аби… в землі одпочивало” [18, c. 226].

Та все ж, така велична особистість за життя не була визнана легально королівською владою. В очах уніатів і короля митрополит Іов Борецький до кінця свого життя залишався і “псевдо-митрополитом”, і, звичайно, “псевдо-ігуменом”. При таких складних умовах приходилося проходити своє архіпастирське служіння святителю Іову Борецькому, невизнаному митрополиту Київському. Першосвятительське служіння вимагало не мало сил та мудрості, які необхідно було присвячувати в більшій мірі православній пастві, аніж монастирським адміністративним та господарським справам. Як відомо, боротьба з уніатами точилася не на жарт, коли навіть такого захисника православ’я як Мелетій Смотрицький останнім вдалося переманити на свій бік.

У другій половині XVII ст. Патріарх Єрусалимський Нектарій (†1680 р.), відносно канонізації святителів Церкви Христової, писав: “Три речі визнаються такими, що свідчать про істинність святості в людях: 1) чистота православ?я; 2) звершення всіх добродітелей, за котрими слідує стояння за віру навіть до крові, і накінець 3) проявлення Богом надприродніх знамен та чудес” [4, с. 28].

Коли ж ми подивимося на життєвий шлях святителя Іова Борецького то зможемо знайти ці речі. Чистота православ?я митрополита Іова не підлягала та й не могла піддаватися будь яким сумнівам. Відносно здійснення добрих справ то тут святитель, напевне, перевершував всіх сучасників, за що й називали Борецького “другим Іоаном Милостивим”. Його служіння Українській Православній Церкві проходило під страхом смерті, ув?язнення і покарання при постійних переслідуваннях та нападах з боку польської влади, католиків й уніатів. Якщо ж говорити про чудеса та знамення, то справжнім чудом було відновлення православної ієрархії Патріархом Феофаном у таких складних, штучно створених умовах, коли паства залишалася без архіпастирської опіки. З волі Божої предстоятелем Київської митрополії став преосвящений Іов Борецький, який проводив надзвичайно активну діяльність не дивлячись на всі труднощі та перешкоди. Як відомо, мощі святителя Іова були знищені разом із Свято-Михайлівським Золотоверхим собором (1937 р.) відбудову якого (2000 р.) справедливо називають справжнім чудом. Ми віримо, що відродження монастиря сталося за молитвами святого Архістратига Божого Михаїла, святих великомучениць Варвари та Катерини, всіх святих Золотоверхої обителі та благочестивого митрополита Київського святителя Іова (Борецького).

Примітки:

1. Актуальні питання виявлення і дослідження пам’яток історії та культури. – К.: НАН України Ін-т Історії України, 1999. – Ч. 1. – С. 44-47, 50-51.

2. Голубев С., проф. Когда и кем введены в Южно-Русскую обрядность пассіи? // Киевскіе Епархиальные Ведомости. - К., 1874. - № 7. – С. 161 – 165.

3. Голубев С., проф. "Восьмисотлетіе Кіево-Михайловскаго Златоверхаго монастыря” (Речь, произнесенная профессоромъ 13 іюля 1908 года въ торжественномъ собраніи по случаю 800-летняго юбилея означеннаго монастыря) // Въ память 800-летія Кіево-Михайловскаго Златоверхого монастыря 11 іюля 1108 г. – 11 іюля 1908 г. – К.: Типогр. Кіево-Печерской Успенской Лавры, 1909. – С. 52-109.

4. Голубинский Е. История канонизации святых в Русской Церкви. – М.: Крутицкое Патриаршее Подворье. Общество любителей церковной истории, 1998. – 675 с.

5. Дегтярьов М., Реутов А. Михайлівський Золотоверхий монастир. – 159 с.

6. Димитрій (Рудюк), архієп. Житіє святителя Іова Борецького, митрополита Київського і всієї Руси // Науковий збірник присвячений 1020-літтю хрещення Київської Руси-України: Матеріали науково-практичної конференції «1020-ліття хрещення Руси-України – із Києва по всій Русі» 21 жовтня 2008 року. – К.: Київська Православна Богословська Академія, 2008. – С. 103 – 112: Православний вісник. – К.: Вид. УПЦ Київського Патріархату, 2008. – № 3-4. – С. 49 – 55.

7. Діяння освяченого Помісного Собору Української Православної Церкви Київського Патріархату «Про канонізацію святителя Іова Борецького, митрополита Київського, Галицького і всієї Руси (†1631 р.)» // Православний вісник. – К.: Вид. УПЦ Київського Патріархату, 2008. – № 7-8. – С. 24 – 27.

8. Ернст Ф. Київські архітекти XVIII віку. – К.: Печатня Видавничого т-ва «Друкарь», Інститутська, Ч.16, 1918. – С. 4.

9. Євгеній (Болховітінов), митр. Вибрані праці з історії Києва / Упор., вст. ст. та додатки Тетяни Ананієвої. - К.: Либідь - ІСА, 1995. – 488 с.

10. Євстратій (Голованскій), іером. Кієво-Златоверхо-Михайловскій первоклассный монастырь и его скитъ Феофанія. Монастырь сей современенъ св. равноапостольному князю Владимиру. Сочиненіе сіе на пользу означеннаго монастыря. Того же монастыря ієромонахъ Евстратій Голованскій. - К.: Тип. В. П. Давиденко, Михайловская улица, собств. дом, 1878. – 215 с. + IX с.: іл.

11. Закревський Н. Описание Киева: В 2 т. - М.: Иждивен. Москов. археологического о-ва, 1868. - Т. 1. – 951 с. + 13 вкл.

12. Западно-русские православные церковные братства // КЕВ. – 1870. - № 11. – С. 347–361.

13. Києво-Могилянська академія в іменах, XVI – XVIII ст.: Енцикл. вид. / Упоряд. З. І. Хижняк; за ред. В. С. Брюховецького. – К.: Видавничий дім “КМ Академія”, 2001. – 789 с.

14. Кіево-Златоверхо-Михайловскій монастырь: Исторіческій очеркъ отъ основанія его до настоящаго времени. - К.: Издание означеннаго монастыря, Тип. С. В. Кульженко, Ново-Елисаветинская ул., собств. д., 1889. – 139 с.

15. Клос В. Історія Православних монастирів Волині XVII-XVIII століть // Православний вісник. – К., 2005. - № 9-10. – С. 49-60.

16. Петровскій С., свящ. Златоверхій Михайловскій монастырь въ Кіеве: Историческій очеркъ и современное состояніе Обители. – Одесса: Типогр. и Хромолитографія Е. И. Фесенко, Ришельевская улица, собст. д. № 47-й, 1902. – 96 с.

17. Сильвестр Косов. Патерик: Пам’ятки української православної богословської думки XVII ст. / Упорядкування протоієрей Юрій Мицик, д.і.н., професор. – К., 2007.–Т. 2.– 145 с.

18. Софонович Феодосій. Хроніка з Літописців Стародавніх / АН України, Археографічна комісія, Ін-т української археографії, Ін-т історії України. Підгот. тексту Ю. А. Мицика, В. М. Кравченка. - К.: Наукова думка, 1992. – 336 с.

19. Утевська П., Созонова Н., Горбачов Д. Київські святині. - К.: Видавничий Дім Дмитра Бураго, 1999. – 145 с.

20. Харламповичъ К. Западнорусскія православныя школы XVI и начала XVII века, отношеніе ихъ къ инославнымъ, религіозное обученіе въ них и заслуги ихъ въ деле защитыправославной веры и церкви. – Казань: Типо-литографія Императорскаго Университета, 1898. – 524 с. + LXII с.

 

священик Віталій Клос, доктор церковно-історичних наук, професор

Прес-служба Михайлівського Золотоверхого монастиря